Слава ЗСУ!

Хто звелів йому лізти в цю кляту діру? Наскільки приємніше було б дрімати на свіжому повітрі! А як ітимуть назад, грабіжники навантажать йому на плечі найважчі клумаки. І в усьому винен отой пришелепуватий Менафт. Певне, знову страхав теслю карою богів, і через те його мало не вбили. Лежить тепер у гробниці і, мабуть, там і сконає. Жоден з його богів не зарадив йому.

Якусь мить Хенум відпочивав, а тоді знову взявся тягти клумаки. Щось задзвеніло: один клумак розв’язався, і з нього посипалися золоті речі. Та Хенум не спинився. Його ноги вже не намацували каміння, груди вдихали свіже повітря. Ще один поштовх — і він на волі. Недбало кинув на землю клумаки. Над головою сяяло зоряне небо. Як добре жити, як добре випростати плечі, все тіло! Вдруге він уже не полізе в ту жахливу кам’яну пащу.

З гробниці гукали на нього. Хай собі гукають. Він не чує, та й годі!

Хенум задоволено потер руки. Хай тепер самі спробують потягти через каміння важкі клумаки з золотом. Але що сталося з каменярем? Його ж забили майже до смерті. Самотужки він з тієї страшної в’язниці не вибереться.

Заклопотано хмурив Хенум чоло. Шкода Менафта! Він залюбки допоміг би бідоласі, та не знав, що робити.

Наче шукаючи поради, Хенум дивився на небо, всіяне зорями. І саме вони нагадали весляреві власну вигадку про вогні, що наближаються до гробниці,— вигадку, якою він налякав своїх напарників. Чому ж не вигадати йому чогось іще? Він може сказати, що втік од вершників. Або краще: втік, аби відволікти вершників од гробниці і дати своїм товаришам змогу віднести здобич до безпечного місця. В це вони напевне повірять і навіть завдячуватимуть йому.

А насправді він сховається десь поблизу гробниці і, коли грабіжники підуть, винесе звідти Менафта.

Втішений влучною вигадкою, Хенум засміявся своїм чудернацьким лихим сміхом. Завтра ніхто не зможе довідатися, чи він казав правду, а чи брехав.

Сейтахт шаленів. Мунхераб і Еменеп гукали щосили. Та все було марно — знадвору не чулося ніякої відповіді. Хенум не озивався. Чи його схопили вершники? Або жерці Міста мертвих?

Перший висловив цю думку гончар. Сейтахт люто глипнув на нього, але заклопотано прислухався. Знадвору не долинало жодного звуку.

Мабуть, там сталося щось лихе, бо Хенум неодмінно озвався б. Просто втекти він, звісно, не міг. Цей раб волів би радше попасти в пащу крокодилові, ніж вслухатися свого пана. А може, переслідувачі зачаїлися біля входу? Безперечно, їх вистежили вороги урядовця Поа, що якось довідалися про намір пограбувати Тутанхамонову гробницю.

Пойнятий недобрим передчуттям, Сейтахт люто вилаявся. Горе йому та його братчикам, коли це припущення слушне. Проте не можна тут чекати довіку. Треба впевнитися в усьому, і то негайно!

Хтось повинен полізти перший.

Менафт?

Той лежав, ніби неживий, на купі царських шат.

Еменеп?

Його аж тіпає з переляку. А Мунхераб скулився на підлозі й скімлить, наче пес, якого шмагають батогом.

З цих трьох нікчем жоден не наважиться вийти з гробниці. Доведеться йти самому. Коли судилося вмерти, то нікуди не втечеш.

— Я візьму клумак із золотом і полізу до виходу, — сказав Сейтахт гончареві. — Як покличу вас, то небезпеки немає. А якщо я вигукну: «Всемогутній Пта!» — то оплакуйте великого митця, бо скоро мене не стане.

— А що тоді буде з нами? — прошепотів наляканий Еменеп.

Уже пролазячи в отвір, Сейтахт спинився на мить і глузливо зареготав:

— Спитайте про це в Менафта, він же приятелює з богами. Хай ублагає якогось бога, щоб зробив вас невидимими.

Тесля зігнувся і поліз у темний вилом. Клумак із золотом він пхав поперед себе, наче щит, плекаючи останню благеньку надію цим золотом врятувати собі життя. Якщо, діставшись того краю лазу, він щосили шпурне клумак надвір, то золоті речі повипадають і, може, одвернуть увагу ворогів, що зачаїлися біля входу. Адже солдати зроду не бачили таких коштовностей. Вони кинуться на них, а він тим часом у цій метушні і зникне. А що коли там чатують на нього не солдати, а жерці? Тоді порятунку немає. Жерці Міста мертвих звикли до золотих скарбів гробниць.

Скільки ще повзти вузьким задушливим лазом? Здається, йому кінця-краю немає. Теслі нетерпеливилося мерщій дізнатися, що його чекає. Але клумак із золотом був надто важкий. Раз у раз він застрягав поміж гострим камінням, і Сейтахтові доводилося чимдуж напружуватися, аби його витягти.

Засапавшись, тесля спинився і сперся чолом на клумак. Пилюка забивала йому дух, пекла й виїдала очі. Сейтахт боявся задихнутись і кляв клумак із золотом, на який з утоми поклав голову. Аби міг, він дав би тепер у тисячу разів більше золота, щоб тільки бути десь далеко від цієї клятенної гробниці.