Слава ЗСУ!

— Якщо моя старанність збудила твою недовіру, то упевнись сам, чи правдиві мої слова. Тільки ти, як верховний жрець, маєш право дати наказ відчинити гробницю. Роби так, як велить тобі сумління. Накажи своїм жерцям виламати замурований вхід та повідкидати з проходу каміння.

На доказ того, що його пропозиція цілком серйозна, він гукнув до вартових:

— Принесіть струмент! Високий слуга божий велить нам порушити могильний спокій божественного Тутанхамона.

Він обернувся до юрби жерців і проказав з удаваним смутком:

— Даруйте, що я не допомагатиму вам у цій роботі. Я не хотів би після смерті відповідати богові підземного царства за цей злочин.

Обличчя жерців зраджували їхню надзвичайну розгубленість. Нестямно глипали вони то на Ментуфера, то на Енемпсеса. Найстарший з-поміж них ступив уперед, приклав долоню до чола і мовив Ментуферові:

— Хай бог, якому ми служимо, просвітить тебе, щоб ти правдиво визначив, чи це не злочин — позбавити мертвого фараона спокою.

Ментуфер зціпив зуби. Ніхто не завважив, як у нього стислися кулаки. Якщо він накаже відчинити гробницю і виявить, що її не пограбовано, то найвища рада жерців у Фівах притягне його до відповідальності.

Схема гробниці Тутанхамона і печатка міста Мертвих.

Верховний жрець примусив себе всміхнутись. І досі ховаючи під вбранням ліву руку, стиснуту в кулак, він підняв праву:

— Енемпсесе, я суворо випробував тебе, але ти не схибив. У твоїх словах не чути ані впертості, ані гніву. Ти вірний фараонів слуга, і я прославлятиму твою непорушну віру в богів.

Наглядач низько схилився перед Ментуфером. Потай він дякував богові — опікунові злодіїв та ошуканців, який так добре його підтримав. Ще мить тому Енемпсес намірявся тікати, якби верховний жрець наказав відчинити гробницю. Але високий служник бога Амона-Ра відверто визнав свою поразку.

Смиренно схиливши голову, Енемпсес сказав:

— Пане, мудрість твоя надзвичайна. Ти читаєш думки людей, наче слова на папірусі. Тож ти знаєш, напевне, й те, що я надумав засипати хід до гробниці, забити його камінням і землею, а коли замете його піском, люди забудуть за цю гробницю на сто тисяч років.

Верховний жрець нахилив голову, ледве приховуючи лють. Як він жадав, щоб його погляд мав силу стріли і простромив брехливого наглядача! Однак він мовив спокійно й гідно:

— Твій план чудовий, Енемпсесе. Нагороду за свій вчинок ти дістанеш колись на тому світі від самого Осіріса.

ЗАЧАРОВАНА КРАЇНА НАД НІЛОМ

НАПОЛЕОНОВЕ ВІЙСЬКО ПРЯМУЄ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ

Гренадер Андре Сімон ішов заточуючись, наче п’яний. З кожним кроком голова в нього хиталася з боку на бік, наче була зламана шия. Сімон уперто не зводив очей з ніг Шана Легранжа — солдата, що йшов попереду. Він нічого не хотів бачити, крім оцих сірих од куряви черевиків. Уже була несила дивитися на безкрає море піску. Але й Легранж за кожним кроком здіймав водограй ненависного жовто-сірого піску. Ноги потопали в ньому, їх треба було, напружуючи сили, витягати і, змагаючи нестерпний біль, знову ставити на пісок.

Легранж теж знесилився. Цей Єгипет — справжнє володіння диявола. Навкруги — нічого, крім розжареного, пекучого піску. А вгорі — небо, як суцільне блакитне скло, що розтопилося від вогняної кулі сонця.

Сімон розмірковував. Скільки днів збігло відтоді, як їхнє військо висадилося на єгипетському березі? Сімнадцять чи вісімнадцять, а може й дев’ятнадцять? Куди веде їх генерал Наполеон Бонапарт? Вони йдуть усе далі й далі на південь. Що тут завойовувати? Клятенну піщану пустелю? Для цього Наполеонові не треба було тридцяти восьми тисяч чоловік і двох тисяч гармат. А ті сто сімдесят п’ять учених панів, що їдуть, розлігшися, на повозах, — яка їхня мета? Поміж них є мовознавці, топографи, астрономи, художники, геологи і навіть поети. Мабуть, поети оспівуватимуть славного генерала, коли він завоює пустелю? А це, певно, станеться, бо вороги, мамелюки, й не показуються, хоча про їхню дикунську войовничість французи наслухалися немало балачок під час подорожі морем від Тулона до Єгипту.

Легранж обернувся і простяг руку:

— Чи є в тебе ще ковток води, Андре?

Сімон побовтав флягу на портупеї.

— Ані краплини, Жане. Та, певне, хтось з-поміж учених в обозі може накликати на нас зливу, — спробував він пожартувати.

— Е, нічого вони не можуть, хіба що задарма їсти. Спробуй-но всунути кому-небудь з них зброю до рук. Побачиш, що той віслюк триматиме її задом наперед.