Слава ЗСУ!

Нараз просто над Легранжем пролунав чийсь голос:

— Тоді дай мені свою рушницю, гренадере. Я покажу тобі, що вмію поводитися з нею не гірше за тебе.

Сімон глянув угору. Обіч нього гарцював на сухореброму коні чоловік у цивільному. Чорний трикутний капелюх із республіканською кокардою він насунув аж на чоло, захищаючись од сонця. Але сміливо окреслений ніс лишався на сонці й червонів, наче обпечений вогнем.

— Згадуючи віслюка, я не міг думати про вас, месьє Денон, — пробурмотів Легранж. — Я знаю, ви добре стріляєте.

Вершник нахилився і засміявся:

— А, ти знаєш мене, гренадере? Звідки? Мабуть, іще з Парижа?

Легранж, здавалося, зніяковів. Переклавши рушницю з правого плеча на ліве, він мовив:

— Я не скажу напевне, месьє. Може, бачив вас під час італійського походу або ж на Рейні. У війську про вас багато говорять. Чи то правда, що ви об’їздили всю Європу й можете складати вірші, малювати й навіть писати книжки?

— Я багато подорожував, це правда. Був у Санкт-Петербурзі при царському дворі, був у Флоренції, Женеві й ще бозна-де.

— І тут, у Єгипті, теж, месьє? — спитав зацікавлений Сімон.

Вершник підняв ліву руку в рукавичці й відразу ж опустив її.

— Досі я знав тільки з книжок про цю зачаровану країну.

Легранж обернувся до Сімона і, посміхнувшись, мовив:

— Тепер я нарешті збагнув, чому замість тінявих лісів і зелених лук ми бачимо протягом тижнів тільки піщану пустелю, — тут усе зачароване.

Денон підвів свого коня ближче до Легранжа й поклав тому руку на плече.

— Послухай-но, сину! Ти тепер лихий на все, бо нема чого їсти й пити, а коли ми дістанемося до Каїра на річці Ніл і побачимо піраміди, то з подиву ти забудеш про голод і спрагу.

Легранж недовірливо звів очі:

— Піраміди? А що воно таке? Чи можна їх повезти додому як здобич?

Денон відкинув назад голову й засміявся, дивлячись у небо.

— Піраміди? Повезти додому?

Раптом його обличчя споважніло. Схилившися до Легранжа, він відповів:

— Піраміди — то споруди з каміння! їм чотири тисячі років. Їх звели єгипетські фараони руками сотень тисяч рабів. Мільйони обтесаних кам’яних брил лягли там одна на одну. Кожна брила така важка, що десятерик коней не зрушить її з місця.

Легранж роззявив з подиву рота і запитливо глянув на Сімона, але і той був щиро вражений.

— Розповідайте далі, месьє, — попросив він і так задивився на Денона, що наступив Легранжеві на ногу.

Денон стенув плечима.

— На жаль, я нічого не можу вам більше розповісти, бо досі ще ніхто не знає таємниці пірамід. Невідомо, з якою метою їх споруджено. Може, люди дізнаються про це згодом, а може, — ніколи. У цій країні є сила-силенна загадок, що їх треба розгадати, тому генерал Бонапарт і взяв із собою стількох учених.

— А ви, месьє? Що ви маєте тут робити? — спитав Легранж.

Денон замислено дивився в пустелю, що мерехтіла від спеки.

— Я малюватиму старожитні пам’ятки. Всі, які побачу. Зрештою… — Він сунув руку в торбу при сідлі, вийняв звідти аркуш паперу й подав Сімонові. — Тобі подобається?

Легранж обернувся, щоб теж подивитися на малюнок.

— О, це чудово! — вигукнув він. — Ви намалювали наше військо в поході, месьє Денон. Отой попереду — то ж я! Андре! Ти бачиш? А за мною — ти! Надзвичайно!

У захваті він вийшов із шеренги й, показуючи на аркуш, спитав:

— Коли ви намалювали нас, месьє?

— Та допіру, як їхав позаду.

— О, ви можете малювати й на коні? — щиро здивувався Сімон. — Боже мій, ви ж великий митець. А свої малюнки ви продасте згодом у Франції?

— Ні, синку, я віддам їх до Академії наук. Мої малюнки допоможуть ученим прочитати ієрогліфи на єгипетських храмах і гробницях.

Сімон примружив очі, наче від яскравого світла.

— Ієрогліфи… — протяг він. — А що воно таке?

Вершник скривився, ніби проковтнув щось гірке.

— Ієрогліфи, — теж протягло почав він, — гм, як тобі пояснити? Це малюнки, вирізьблені на камінні. Цілі рядки дивовижних позначок. Є там фігурки й хвилясті рисочки, є зображення зброї, начиння, ба навіть квітів і овочів. Але що вони означають, досі не знає жодна людина. Деякі вчені гадають, що це чаклунські знаки давньоєгипетських жерців. Інші вважають ієрогліфи певним видом малюнкового письма, а є такі, що думають, ніби то дріб’язок. На їхню думку, ті позначки — лише оздоба, орнамент.

— Не розумію, навіщо сушити собі тим голову, — пробубонів Легранж. — Хіба нас обходить, як люди жили тисячоліття тому? Мені цікавіше знати, чи дістанеться нам у Єгипті хороша здобич.

— А я хотів би довідатися, куди ми, власне, прямуємо, — сказав Сімон і глянув на Денона. — Ви можете сказати, месьє, що генерал Бонапарт збирається робити в Єгипті?