Слава ЗСУ!

— Можу, сину. Генерал Бонапарт хоче відтяти одну лапу англійському левові. Якщо ми завоюємо Єгипет, настане кінець англійській владі на Сході, і дорога до Індії буде вільна.

У забобонному страху Легранж розчепірив пальці.

— Боже борони нас! Невже ми підемо аж до Індії? Це ж на краю світу!

Денон нахилився до гренадера. Примруживши одне око, він сказав з удаваною поважністю:

— Подумай про славу, мій юний друже! Генерал іде по слідах Александра Великого. Про наш похід світ говоритиме з глибокою шаною навіть через кілька століть.

По цих словах він раптом вдавив остроги у свого сухореброго коня і від’їхав.

— Чи він жартує, а чи справді мріє про славу? — спитав Сімон.

Його приятель задумано похитав головою.

— Хто може збагнути такого спритного чоловіка, як Денон? Він ніколи не скаже того, що думає насправді, недарма ж він був дипломатом.

— Дипломатом? Де?

— При дворі російської цариці. А хто той Александр Великий, якого згадав Денон?

— Я ніколи про нього не чув. Може, то був якийсь генерал у цариці? — пробубонів Сімон і знову втупився в піщані водограйчики, що здіймалися з-під Легранжевих ніг — лівої, правої, лівої, правої. У цей такт метлялася й порожня фляга на портупеї. Сімон знемагав од страшенної спраги. Аж вити хотілося.

Тим часом Денон їхав уздовж правого флангу війська до його авангарду, підганяючи солдатів, які ледве посувались і разом із своїми офіцерами справляли неймовірно сумне враження. Здавалося, люди от-от упадуть знеможені на землю. Літні солдати, бородані унтер-офіцери підтримували безвусих юнаків. Байдужі гренадери зігнувшись несли спорядження своїх хворих товаришів, що йшли, спираючись на рушниці, як на милиці. Офіцери чіплялися за лафети гармат, а каноніри міцно трималися за кінські хвости.

Військо, що розтяглося пустелею, справляло враження приреченого. Не чути було жодного вигуку командира — тільки тихі прокльони, зітхання та рипіння коліс. Над цим примарним військом здіймалися хмари куряви, ніби дим над згарищем.

Денон знову дістав олівця. Він побачив прапор — його подертий край тягнувся по піску. Зацікавив Денона й солдат, що ніс прапор, ледве його втримуючи.

Чи буде той прапор ще коли-небудь переможно маяти попереду війська, що йде в наступ? Навряд. Якщо цей жахливий марш через пустелю затягнеться ще на один-два дні, військо загине від спраги. Того, певне, й сподівається Мурад-бей, вождь мамелюків і господар Єгипту. Сонце і пісок — його могутні спільники. Вже тепер він міг би знищити Наполеонове військо, якби надумав зненацька кинути на нього загони своїх вершників.

Стурбовано поглядав Денон на захід. Звідти насамперед можна чекати нападу. Денона проймав дрож, коли він уявляв собі, як кинеться кіннота на фланги французького війська. Жодного солдата не зосталося б по тій різанині. А йому та іншим цивільним загрожувала б неволя. Він не виконав би завдання, й Академії наук у Парижі довелося б ще довгі десятиліття чекати на малюнки храмів, пірамід і гробниць з часів фараонів. Од витривалості війська залежить, чи буде відчинено браму до єгипетської сивої давнини.

Уже дев’ятнадцять днів ідуть солдати, страждаючи від пекельних мук. Чи витримають ще один день? Завтра 21 липня 1798 року за європейським календарем. Яким ввійде цей день у всесвітню історію? Як день катастрофи марнославного генерала Бонапарта чи як день нового періоду в дослідженні прадавньої культури? Наполеон прагнув завоювати країну фараонів, а наука — розкрити її таємниці.

Денон, повернувшись до півдня, пильно вдивлявся в обрій. Піщане море здавалося нескінченним. Однак там, далеко-далеко попереду голови війська, з пустелі наче виринало щось схоже на малесенький сірий трикутник. Ні, там таких зубців кілька. А може, це вигравало мерехтливе від спеки повітря?

Денон піднявся в сідлі, рукою затулив від сонця очі. Сірі трикутники тепер виднілися виразніше. То був не міраж. Денон тремтів з несподіваного щастя. Звівши до неба руки зі стиснутими кулаками, він вигукнув хрипким голосом:

— Піраміди! Піраміди!

Солдати, що йшли ліворуч од нього, стомлено підвели голови, подивилися байдуже і знову втупили застиглі погляди в пісок. Піраміди були для них чимось незрозумілим. А той цивільний на своїй шкапі, мабуть, через спеку стерявся, бо навіщо здіймати такий галас?

Сонце сіло, і враз запала ніч. Солдати кинулися на землю, наче під зливою куль у бою. Ніхто навіть не глянув на казково гарне зоряне небо.

Удосвіта солдати ще лежали так, як попадали звечора. Та знову воля генерала Бонапарта підвела їх і змусила далі долати пустелю. Коли на сході замрів обрій, коні занепокоїлися: вони чули воду й форкали.