Слава ЗСУ!

— А як би Осіріс дізнався, що ти — фараон, коли б та постав перед ним у вбогому вбранні? Він не впізнав би тебе в гурті безіменних небіжчиків, і ти втратив би всі свої привілеї. Та ще й тяжко працював би там, як простий люд.

Безбожний тесля, глузуючи, благально глянув на небо.

— Ой Менафте, який же ти дурень. Якщо в підземному царстві є бог Осіріс, то він має знати, хто з’являється перед ним, — фараон чи простий чоловік, такий як ти або я. І коли Осіріс — бог справедливий, то повинен судити поганого фараона так само суворо, як і поганого теслю.

— Отже, ти визнаєш, що боїшся кари на тому світі?

Сейтахт простяг руки долонями вгору.

— Кари? За віщо? Я беру золото, що без усякого вжитку лежить у коморах глибоко під землею. Писареві Поа кортить його мати. За те золото він дасть нам олії, вина та інших добрих релей. Тим золотом не змогли б скористатися ні я, ні ти, ані хто з-поміж нас.

— То правда, — затинаючись відказав Менафт. — Золото має тільки високе панство, а ремісники чи селяни і в очі його не бачать.

— Чого ж ти боїшся божої кари? Бери приклад з Мунхераба, Хенума чи Еменепа. Їх вабить не золото, а те, що за нього дадуть. Царські могили грабуємо не ми, а той, хто примушує нас це робити. І хай Осіріс карає його, а не пас.

Менафт закопилив нижню губу. Сейтахтові слова позбавили його певності. Мовчки простував він поруч товариша темною долиною і думав: отже, сонце — не бог? І місяць — не бог, і немає на небі й на землі взагалі богів? Виходить, Сейтахт не брехав. Він і справді образив богів, а вони мовчали. Мовчазні і безборонні лежали по своїх гробницях і численні фараони. І хоча за життя запевняли, що вони — сини богів і по смерті з’єднаються; з Осірісом, але чомусь не боронилися, коли злодії плюндрували їхні гробниці. Так, тесля каже правду: тільки люди можуть тут, на цьому світі, карати чи милувати людей. А хто годен дізнатися, що діється на тому світі? Ще жодна людина не повернулася звідти, щоб розповісти про це.

Десь у скелях знову завив шакал. Здавалося, хтось розпачливо зойкає. З того боку долини озвався інший шакал. І вже завило звідусіль.

Менафт пильно роздивлявся. То шакали, заспокоював він себе подумки, авжеж, тільки шакали. Тих тварюк повно скрізь. Він знав їхні звички — тільки-но почне один, як одразу озиваються гуртом. Він шпурляв у них камінням, коли заважали вночі спати. Аж смішно, що він так злякався. Одначе Менафт усе-таки озирнувся. Хіба ж не світиться щось позаду в темряві? Чи то палають їхні очі? Та вогники щезли. А може, то все-таки Анубіс скрадається за ними?

Сейтахт ішов спокійно. Він тільки пильнував дорогу і крізь темряву силувався роздивитися постаті Мунхераба і тих двох. Куди вони подалися? Долина кінчалася скелями, що, наче велетенський мур, здіймалися до неба. Тутанхамонова гробниця має бути десь поблизу.

Сейтахт став і розгледівся довкола. На вустах йому зашипіло прокляття, наче вода на розжареному камені. Недалечко чувся якийсь шурхіт, ніби чимось дерев’яним терли по дереву.

Менафт злякано схопив теслю за руку.

— Чуєш? Хтось викрешує вогонь.

Якусь мить тесля дослухався.

— Це вони! От кляті, хочуть видобути вогонь просто неба, замість чекати на нас.

І Сейтахт побіг уперед. Його пов’язка на стегнах маяла в темряві білою плямою і вказувала дорогу, якою подався тесля. Вона звивалася вгору — на мур, що оточував спуск до гробниці.

На східному боці муру вимальовувалися три чоловічі постаті. Певне, Мунхераб, Еменеп та Хенум були вже там.

Раптом поміж ними зблиснув вогник.

Світла пляма Сейтахтової пов’язки швидко наближалася до вогника. Нарешті тесля добіг. Почувся гнівний шемріт голосів. Раптом вогник згас, і чотири постаті щезли так швидко, наче запалися крізь землю. Менафт зрозумів: вони спустилися в гробницю.

У скелі було видовбано шістнадцять східців. Це число навіки закарбувалося йому в пам’яті. На тих східцях одинадцять років тому він мало не наклав головою.

Перед очима в Менафта знову яскраво виникла жахлива сцена, що сталася тоді.

Важчезний саркофаг, вирізьблений з однієї суцільної брили шляхетного жовтого кварциту, спустили в гробницю похилою площиною. Внизу десятки рабів потягли його на дерев’яних колодах підземним скелястим коридором до передпокою і далі до усипальні.

Його, Менафта, приставили допомагати урядовцеві, що наглядав, як саме розставляють речі в усипальні. Коли нарешті велетенський саркофаг став на своє місце, наглядач і раби полегшено зітхнули.

Саркофаг являв собою дивний, тендітний витвір різьбярського мистецтва. Один необережний рух під час спуску, один поштовх у вузькому скелястому проході назавше пошкодив би саркофаг.