Слава ЗСУ!

Золото Євро-2012

Робота не йшла. Працювати не хотілося зовсім. Та й навіщо – якщо підрядник щойно поїхав. Ентузіазм, з яким бригада при ньому створювала видимість просування будівельних робіт, одразу зникав, варто було тому покинути межі стадіону.

Та все рівно доводилося залишатися на об'єкті до кінця робочого дня. Вбити час допомагали перекури – а що ще їм залишалося робити?!

Реконструювали саме підтрибунні приміщення. Бригадир вирішив оглянути фундамент, чи тільки, блукаючи довкола трибун, він не знав куди спрямувати свій погляд, тому вирішив дивитися на фундамент.

Раптом його увагу привернуло щось блискуче, що на сонці виблис-кувало ще більше. Лише невеличка частина цього предмету визирала з землі. Цікаво ж було, що це таке, от і взявся бригадир акуратненько відгортати землю. За мить він вже був упевнений, що це золото – якийсь золотий виріб округлої форми... а в середині порожній... насправді нагадує вазу... навіть більше чашу.

Склалося враження, що ця чаша пролежала сотні років глибоко під землею, і тільки зараз, укріплюючи фундамент, будівельники змішали всі нашарування ґрунту і випадково винесли її на поверхню.

Оце так знахідка – справжній артефакт. Бригадир не міг намилува-тися: крутив чашу, потирав об рукав, щоб блищала більше, підставляв під промені сонця. А радості не було меж – аж поки не задзвонив телефон. Відволікав його замовник. Раніше не так часто турбував, не перевіряв, як виконується робота, а тут подзвонив ще й у не найзручніший момент. Не тоді, коли ніхто нічого не робив, а тоді, коли всі думки бригадира поглинав золотий артефакт.

— Алло.

— Як там робота просувається?

— Все добре.

— Я питаю, як просувається! Що ви зараз робите?

— От щойно матеріали підвезли. Стіни бетоном заливаємо. Робота просувається. Все добре.

— Зрозуміло.

Бригадирові дивною здалася розмова, та не здивувався, коли за мить вже дзвонив підрядник. Він, мабуть, поїхав до замовника, і разом вони вирішили перевірити, чи їх будівельники не обманюють. Тепер йому загрожує постійний контроль, або ж взагалі розженуть його бригаду та наймуть іншу.

Зате в нього є чаша. Він ще раз підставив її сонцю й радісно посміх-нувся. Та не зрозумів, що саме як вона почала негативно впливати на його життя. Чаша мала сама обрати того, кому приноситиме щастя. А поки буде опинятися в руках недостойних, зводитиме кожну радісну емоцію до смутку, кожну мить щастя перевертатиме на горе, а від журби людину врятує лише депресія – чаша поглибить будь-які страждання.

Та щасливчик, якого обере чаша, не знатиме перепон на своєму шляху, і все в нього вдаватиметься добре, і все, що він робитиме, – робитиме феноменально. Тільки ж кого обере чаша, яка ввібрала в себе енергетику стадіону, футбольного поля?

₪₪₪

Бригадир, повертаючись з роботи, кермував не дуже уважно, бо чаша продовжувала приворожувати його погляд. Він планував, як приїде додо-му, подарує її доньці – якби ще чаша була інкрустована стразиками, їй би взагалі ціни не було, але і така вона доньці сподобається. Щоб краще її бачити, він поклав чашу на сидіння. Та, раптом довелося різко загаль-мувати, він і не помітив, як чаша полетіла вниз.

Не залишати ж її там серед купи мотлоху, та й далі хочеться милуватися нею – поліз бригадир її діставати. Навіть зрадіти не встиг, коли її знайшов, бо підвівся й побачив, що їде смугою зустрічного руху... просто на якійсь бульдозер, який і оминути не зможе, і який намне йому півма-шини, коли він таки в'їде в нього.

Зіткнення оминути не вдалося. З'їхалася міліція, швидка, і родичам встигли подзвонити. Мама обнімала, заплакану дочку, поки всі спосте-рігали, як напівживого бригадира діставали з розчавленого авто. Машину довелося навіть розпилювати, щоб вивільнити понівечені ноги.

Донька намагалася не дивитися, пригорталася до матері, ховала очі: то затуляла їх руками, то шукала прихисток своїм зневіреним думкам вгорі чи за горизонтом. Та коли батька нарешті витягли, вона глянула востаннє на нього (живого) й помітила, як він випустив з рук золоту чашу.

Вже в лікарні констатували смерть. Тазові кістки були потрощені на тисячі маленьких уламків – травма не сумісна з життям. Та навіть якби бригадир і вижив, то мучився б ще не довго.

Цим і втішала себе донька. Та радості це не додавало. А коли поглядала на золоту чашу, яку таки забрала з місця аварії – як останній подарунок від татка, вмить заливалася слізьми, і годі було комусь її заспокоїти. Донька марніла, а єдине, що їй могла запропонувати мама – випити заспокійливе та снодійне, і чекати, поки все само собою мине.

Інколи приходив її друг, щоб хоч трішки підтримати. При ньому вона трималася, не сміла плакати. Та так хотілося пригорнутися до нього, і відпустити весь жаль та біль, не тримати більше в собі. Вона ж навпаки весело його приймала, з усіх сил показувала, що сильна і витримає такий удар долі, а потім виводила його на улюблену тему, і поки він розповідав їй про футбол, уважно слухала. Вона знала, яке для нього це має значення. Він жив футболом: грав за дубль, а мріяв про “Реал”, “Челсі”, “Мілан”, здобув кубок чемпіонату області, а мріяв про Кубок Ліги чемпіонів та Міжконтинентальний кубок.

— До речі, давно тобі хотіла подарувати. – Вона взяла з полиці чашу. Хоч для неї чаша була своєрідною згадкою про тата, але вже надто болісними були ці спогади. – Подивись, трішки нагадує кубок. Уяви, що це Євро-кубок чи Кубок Світу, – він твій.

₪₪₪