Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Клай аж рота роззявив від здивування.
— Так, — підтвердив Ден, беручи тарілку, коли Рей почав роздавати їжу. — Президент Гарварда знає все, бачить усе, і на кожного в нього досьє... принаймні він хоче нас у цьому переконати. — Він підморгнув Джордану, і хлопчик щиро посміхнувся у відповідь.
— Ден мені все пояснив, — сказала Деніз. — Якась терористична група чи, можливо, просто двійко натхненних психів у гаражі розпочала це все, не підозрюючи, до яких наслідків це призведе. Фонери всього лише грають у цьому спектаклі відведену їм роль, ось і все. Вони не відповідали ні за що, коли були божевільними, і тепер не відповідають, бо...
— Вони керуються якимось стадним інстинктом, — підказав Том. — Як під час міграції.
— Це колективний інстинкт, але зовсім не міграція, — заперечив Рей, сідаючи з тарілкою в руках. — Ден вважає, що це інстинкт виживання, й більше нічого. Думаю, він має рацію. Чим би це не було, ми мусимо знайти притулок на час дощу. Розумієте, про що я?
— Ми почали бачити ці сни — після того як спалили першу зграю, — сказав Ден. — Владні сни.
— І залишив на порозі купу розплавлених стереосистем, — сказав Клай.
— Деякі були розплавлені, — відповіла Деніз, — а переважно то були уламки. — Вона посміхнулася одними губами. — Та нічого. У них геть немає музичного смаку.
— Ви називаєте його Президентом Гарварда, а ми — Лахмітником. — Том відставив тарілку вбік і відкрив свій рюкзак. Покопирсавшись у ньому, дістав малюнок, зроблений Клаєм у день вимушеного самогубства Директора. Очі Деніз стали круглими. Вона передала малюнок Рею, і той аж присвиснув.
Останнім малюнок взяв Ден, глянув і з повагою подивився на Тома.
— Це ви намалювали?
Том показав на Клая.
— Ви дуже талановитий, — сказав Ден.
— Колись учився, — відповів Клай. — Малював Пушка[40]. — Він повернувся до Тома, у якого в рюкзаку лежали карти. — Яка відстань між Ґейтеном та Нашуа?
— Максимум тридцять миль.
Клай кивнув і знову повернувся до Дена Гартвіка.
— Він говорив із вами? Той у червоному «кенгуру»?
Ден глянув на Деніз, і та відвела погляд. Рей повернувся до своєї плитки, вочевидь збираючись її вимкнути та спакувати. І Клай все зрозумів.
— Через кого з вас він говорив?
— Через мене, — сказав Ден. — Це було жахливо. Ви через це пройшли?
— Так. Цього можна не допустити, але тільки не тоді, коли хочеш дізнатися, що йому потрібно. Думаєте, він робить це, аби продемонструвати свою силу?
— Можливо, — сказав Ден, — але, по-моєму, це не все. Думаю, вони не вміють говорити. Вони можуть
— Поки що, — сказав Джордан.
— Поки що, — погодився Ден. Він глянув на свого годинника, і це спонукало Клая подивитися на свій. Була вже за чверть третя.
— Він звелів нам іти на північ, — втрутився Рей. — Сказав «Кашвак=Без-Моб». Попередив, що нам більше не вдасться підпалити їхню зграю, бо вони виставляють вартових...
— Так, ми бачили кількох у Рочестері, — підтвердив Том.
— І ви бачили, що скрізь повно написів «Кашвак=Без-Моб»?
Вони кивнули.
— Як соціолог, я почав досліджувати ці знаки, — мовив Ден. — Не історію їхнього виникнення, бо впевнений, що перші знаки «Без-Моб» почали з'являтися одразу ж після Імпульсу, і їх створили вцілілі, які вирішили, що місце, де немає стільникового покриття, — найкраще на землі і там можна врятуватися. Мене передусім цікавило, як ця ідея і написи могли так швидко поширитися у катастрофічно роздробленому суспільстві, яке втратило всі звичні засоби комунікації — звичайно ж, за винятком безпосереднього спілкування. Відповідь стає очевидною, якщо прийняти гіпотезу, що з'явилася нова форма передачі інформації, доступна тільки для однієї групи соціуму.
— Телепатія, — майже прошепотів Джордан. —
Перш ніж Клай зміг щось відповісти, втрутився Ден Гартвік, залишаючи за собою прерогативу викладача: читати лекцію може тільки він, і перебивати теж.
[40] Пушок — монстр із фільму «Калейдоскоп жаху» (1982 рік, режисер Джордж Ромеро, автор сценарію — Стівен Кінг).
