Слава ЗСУ!

— Та ні. – похитав головою хлопчик. – Я тобі допоможу. Ти ж їх і так щодня носиш, правда?

— Угу. – кивнула Зоряна. – Ще раз дякую тобі

— Нема за що. – посміхнувся Максим. – Ну моє ім’я ти вже знаєш, а тебе як звуть?

— Зоряна.

— Гарне ім’я. Небесне…

Зоряна зашарілася. Ще ніхто ніколи не називав її ім’я небесним. Щоб приховати зніяко-вілість вона запитала:

— Ти звідки приїхав?

— А що так видно, що я нетутешній? – якось схвильовано запитав хлопчик.

— Та ні.— засміялась Зоряна. – Я просто ніколи тебе не зустрічала.

— Ну так, — кивнув Максим. – Ми з сестрою приїхали на вихідні до сусіднього села. Вона має тут якісь справи, а мене взяла за компанію, «щоб квартири, бува, не розвалив самотужки».

Зоряна розсміялася:

— А що, може таке бути?

— Та ні. Це вона вигадує. – в свою чергу посміхнувся Максим. – Просто Ліна почувається відповідальною за мене, от і перестраховується.

— А батьки ваші де? – спитала Зоряна і одразу ж прикусила язика, побачивши, як спохмурнів Максим.

— Вони за кордоном, — коротко відповів хлопчик. – Працюють у котромусь посольстві.

Зоряні стало соромно за своє необдумане питання. Тоді вона нарешті помітила, що вже кілька хвилин стоїть біля брами свого будинку.

— Ну все, мені пора. – заявила дівчинка забираючи відро.

— Справді? – запитав Максим якось розгублено і зовсім не до речі.

— Справді.

— А тобі ще багато води треба?

— Ну ні… Зовсім трохи.

— То давай я тобі допоможу! – зрадів хлопчик. – До п’ятниці я цілком вільний! – додав він наслідуючи персонажа мультика.

— Так сьогодні і є п’ятниця! – розсміялась дівчинка. – Ну як хочеш – допоможи.

Максим аж просяяв. Він почекав доки Зоряна спорожнить відерце і вони удвох пішли до криниці.

І ось останнє відро принесене, Зоряна ще раз подякувала Максиму і несподівано для себе запитала: «Чаю хочеш?» — вона сказала це просто так, без жодної задньої думки, просто не бажаючи так швидко розлучатися з новим знайомим.

— Хочу! – погодився хлопчик і одразу засоромився – Якщо ти звісно нікуди не поспішаєш.

— Не поспішаю. – запевнила його дівчинка. – Заходь давай.

За хвилину вони вже сиділи на кухні, балакали про все на світі і чекали доки закипить чайник. Зоряна сама собі дивувалася: їй завжди було важко знайомитися з новими людьми, а з Максимом вона балакала так легко, наче знала його тисячу років.

Коли чай було врешті допито хлопчик попрощався із новою подружкою і пообіцяв прийти завтра «Якщо ти, звісно, не заперечуєш!» — поспішно додав він. Зоряна запевнила його, що не заперечує.

Коли за Максимом зачинилися двері, Зоряна ще довго не могла заспокоїтись. Що б вона не робила Максимова посмішка стояла в неї перед очима.