Слава ЗСУ!

Наступного дня Зоряна прокинулась у чудовому настрої. Сьогодні мама йде на роботу зранку, тож якщо Максим і справді прийде, мама не почне лекцію на тему: «Я ж просила тебе не приводити додому незнайомців!». Дівчинка швиденько одягнулася і розчесала своє золотаве волосся, тоді вмилася і відправила маму на роботу. Тепер ніхто не завадить їй читати.

Мама не дуже любила, коли Зоряна читала. Вона вважала ті книги, які обожнювала її дочка, цілковитими дурницями. Особливо їй не подобалось, коли Зоряна перечитувала одну книгу вп’яте, а то і вшосте. Жінка зовсім не була злою, чи деспотичною. Просто захоплення дочки були їй незрозумілі. Але справи це не міняло і найкраще Зоряна почувалася в товаристві книжок.

Та віднедавна товариства самих лише книг їй стало замало. І це було трагедією, бо у своєму селі дівчинка друзів не мала, а десь далі – і поготів. Її життя минало в самотності,тож знайомство з Максимом стало для неї подарунком долі. Хоча… Він говорив, що приїхав всього нам пару днів.

Дівчинка знову поринула в читання. Від книжки її відірвав лише стукіт у двері: прийшов Максим. Зоряна запросила його до будинку і знову взялася готувати чай.

— Куди підемо сьогодні? — запитав Максим.

— Куди захочеш. — знизала плечима Зоряна.

Раптово з вітальні почувся гучний стукіт. Зоряна схопилася зі стільця і побігла туди. Максим кинувся слідом. Виявилося, що крізь відчинене вікно до вітальні забралася сусідська кішка і перевернула вазу з квітами. Та, на щастя, не розбилася, але вода замочила вишиту серветку на столику.

Зоряна швидко витерла воду, а тоді схопила кішку і кинула Максиму:

— Почекай хвильку. Я тільки цю хуліганку до господарів занесу. Хай вони з нею розбираються.

Та коли дівчинка повернулась, на неї чекала несподіванка: Максим стояв посеред вітальні з кам’яним обличчям. Зоряна злякалася:

— Що сталось?

Хлопчик глянув на неї спідлоба.

— Де ти це взяла?— запитав він, простягнувши руку. В долоні Максим тримав невеличку кульку з фіолетового скла. Зоряна зовсім забула про неї.

— Я її знайшла… Випадково… — розгубилася дівчинка, не розуміючи чому ця кулька так рознервувала Максима.

— Де ти її знайшла?— вже спокійніше запитав хлопчик.

— Ти не повіриш, — похитала головою Зоряна.

— Може й повірю.

— Ну, тоді слухай. — Зоряна розповіла Максиму про золоту нитку і мармурову кулю і навіть показала саму кулю. Хлопчик слухав уважно і жодного разу навіть не посміхнувся. Коли вона скінчила, Максим уважно огледів кулю і попросив:

— Ти можеш взяти її і піти зі мною в одне місце?

—В яке ще місце? — насторожилася Зоряна

— До людини, яка мусить нам все це пояснити.

— А ти знаєш таку людину?

— Авжеж, — криво посміхнувся хлопчик. — Ще й дуже добре. Це моя старша сестра.

Зоряна ошелешено завмерла. Що такого могла знати Максимова сестра? Але бажання розібратися у тому, що коїлося навколо неї пересилило, тож дівчинка сховала мармурову кулю до першого-ліпшого пакета, замкнула будинок і вони з Максимом вирушили в дорогу.

Йти до сусіднього села було щось з півгодини, але Зоряні вони видалися вічністю. Максим всю дорогу мовчав, про щось напружено думаючи. Це було так не схоже на нього, що дівчинка занервувала ще більше.