Слава ЗСУ!

Хлопчик наздогнав подружку майже біля її будинку:

— Чому ти втекла? — запитав він, схопивши дівчинку за руку.

— Бо зрозуміла, що моя присутність у твоєму будинку небажана. — гірко посміхнулась Зоряна, намагаючись вивільнити руку.

— Ти підслуховувала?! — обурився Максим.

— Навіщо? Вас і так було чудово чути.

— Пробач, — знітився хлопчик. Зоряна не відповіла

— Знаєш, — озвалася вона за мить — Я одного не можу збагнути: ми з тобою знайомі всього кілька днів. Чому Ліна казала, що ти мене вже давно ненавидів?

— Не ненавидів — ревнував, — зітхнув Максим.

— Ревнував?

— Ходімо, — Максим потягнув подружку за собою.

— Куди?

— Я мушу тобі дещо показати.

Розгублена Зоряна підкорилася.

Максим привів дівчинку у поле за селом. То було одне з місць, де випасали череду, але сьогодні там було порожньо. Посеред поля самотньо ріс розлогий кущ шипшини. І саме до нього підійшов хлопчик.

Кілька секунд він розглядав гілки, а потім смикнув за одну. Під ноги йому впав сонячний промінь, який одразу почав міняти форму. Він поширшав, заіскрився всіма кольорами веселки і за кілька секунд перетворився на барвисті сходи, що вели в небо.

— Все, прощавай здоровий глузд… — пробурмотіла Зоряна.

— Ні! — посміхнувся Максим, — Вам ще зарано прощатися. Ходімо. — він подав Зоряні руку і став на першу сходинку.

—Е, ні! Я туди не піду! — запручалась дівчинка. — Це все ілюзія, обман зору. — Відчайдушно вмовляла вона себе, намагаючись вберегти свій, такий простий і звичний світ.

— Ніяка це не ілюзія! — обурився Максим. — Не віриш —доторкнися.

Зоряна так і зробила: на дотик сходи були досить реальними і мармуровими, а отже лишалось тільки одне пояснення…

— Це… Магія? — неслухняним голосом запитала вона у друга. Той кивнув. — А ти, значить, чарівник?...

— Я не чарівник, я тільки вчуся. — відповів хлопчик фразою з відомого кінофільму. На обличчі Зоряни промайнула слабка посмішка.

—Ти це хотів мені показати?

— Н-не зовсім… — знітився Максим. — Точніше, не лише це.

— А що ж тоді?

— Ходімо зі мною. Я покажу.

Ступаючи на створені з сонячного променя сходи, дівчинка тремтіла мов осиковий листок. Їй здавалося, що за мить магія зникне і вона полетить на землю. Але сходи трималися міцно. Зробивши кілька кроків Зоряна підняла голівку і зітхнула:

— Так далеко йти…

— За це не хвилюйся. — відповів Максим і прошепотів «вперед».

Тієї ж миті сходи почали рухатися і підняли друзів угору.

— Клас! — прошепотіла дівчинка. — Зовсім, як на ескалаторі.

— А ти думала, що чарівники досі на мітлах літають і гусячими перами пишуть? — насмішкувато запитав Максим.

— Я взагалі думала, що чарівники тільки в казках бувають. — огризнулась у відповідь Зоряна. — То що ти хотів мені розповісти?

— Зажди, прийдемо — розкажу.

Підйом тривав добрих десять хвилин, сходи все пришвидшувались і вітер засвистів у вухах дівчинки.