Слава ЗСУ!

Пани нiкуди не збиралися йти, посидiли трохи на рундуку та швидко й спати полягали.

- Тiтко! ви в коморi ляжете? - спитала Христя.

- А що?

- Ляжу й я з вами: у хатi душно.

- Лягай.

Христя ухопила рядно, подушку i побiгла слатися. Мар'я лягла в коморi, Христя - в прикомiрку. Як погасили свiтло, непроглядна темнота обхопила їх: анi смужечки, схожої на свiт, - неначе в домовинi! Христя покiйно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?

- Тiтко!

- Чого тобi?

- Чи тут пацюкiв немає?

- Хiба я знаю.

Знову тихо. З улицi доноситься тиркання, гук.

- Се так i в селi на вулицi викрикують, - почала Христя. - А весело на тих вулицях!

- Весело буває, - одказала Мар'я.

- Хiба й ви бували на вулицях?

- Де я не бувала? У пеклi тiльки не була; та й там, мабуть, не буде гiрше, як тут е!

- Що ж вам таке було? - зацiкавилася Христя.

- Зостарiєшся, як усе знатимеш. Спи краще.

- Чогось не спиться… А ви, тiтко, правду казали за паню, - перегодом бовкнула Христя.

- За яку паню?

- За нашу.

- Яку правду?

- Що панi панича любить.

- I ти хiба помiтила?

Христя почала розказувати про вчорашнє. I дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелiзла аж до Христi слухати.

- Ой боже! що та любов може, - вимовила вона напослiдку, важко зiтхнувши.

- I що воно таке та любов? - спитала Христя.

- Пiди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нiкого й нiколи. Хай йому гаспид!.. Покiй позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накiнцi - ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!

- Хто ж вас обдурив, тiточко?

- Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвiтiв, та вилились тi сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! I нащо ти дав менi таке серце кляте?.. А нiчого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гiркая! А може, доля така як i слiд була, та пани на таку путь напутили.

- Якi пани? - спитала Христя.

- Не знаєш? - перепитала Мар'я. - Свої… Я панська була. Та, видно, ти нiчого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звiдав того, що я звiдала!.. Чого тiльки не було в моєму життi? - подумавши, сказала Мар'я i почала розказувати.

- Ми були крiпаки. Нас небагато було: батько, мати та я - от i вся сiм'я. Жили ми в Якiвцях - село таке. Ти не дивись, що я тепер така стала - постарiла, понiкчемнiла; а замолоду була красива, швидка, весела… i на язик гостра. Все село тiшилося моїми вигадками, всi хлопцi й дiвчата носили прiзвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була - не дiвка!.. Мати любила мене - душi не чула. Бувало, де забарюся - уже i клопiт, i сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, i батько любив, та за панщиною нiколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за мiсяць хiба раз додому навiдається. Вiн бондар був i все в панському дворi i кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому - та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собi вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою… Менi уже сiмнадцятий пiшов. Хлопцi бiля мене, як хмiль коло тичини, в'ються; а найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина- не хлопець! Люди казали: от би спарувати - на славу була б пара!.. Воно б, може, так i сталося, та… Батько усе хирiв, кашляв та так, як свiчка, тав. На ногах i вмер, сердешний. Ну, звiсно, пiсля смертi батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь смiливiший, то ми, може б, i побралися; тiльки вiн жде, поки батьковi рiк вийде. Менi-то вiн сказав так, а матерi - нi слова… Жду я того року. Пройшло уже два мiсяцi. Коли се приходить до нас дiдич з двору: "Тобi, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двiр; а сюди з двору Якименка переведуть…" Господи! що ми тодi з матiр'ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар'я! оце рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а менi - страшно так. Не дай, господи, повiсять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, i краще було, якби утопили або повiсили: менше горя знала б. Нi ж, бач, i досi по свiту волочуся! Переїхали ми в двiр. У дворi щось жiнки та дiвчата мiж собою перешiптуються, дивляться на мене та усмiхаються. А мати одно - плаче…