Слава ЗСУ!

- А панич? - спитала Христя, важко зiтхнувши.

- Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном… Он воно, Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла - як пiшов, то й думати забув. А присягався, що дома тiльки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба… Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми i обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня. Кинула i його. Уже ж гiрше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Пiдвернувся фiдфебель з роти. Молодий та бравий… Що ти з серцем подiєш?.. На свої заробiтки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срiбнi купила. А вiн тепер жениться на мiщанцi. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!

Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе… Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною стежечкою… Христя струснулась.

- Он уже й мiсяць зiйшов, - промовила вона тихо.

- Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. - I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.

- А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини? - спитала, помовчавши, в Мар'ї.

- Якої?

- Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись.

- Де вона служе? чи не в Луценчихи? - питає Мар'я.

- I того не скажу.

- А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?

- Вона, вона! - скрикнула Христя. - Як малою була - на нiж упала.

- Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати - рип! Неначе що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то - тiльки мiсце тепле. "Еге ж, - думаю, - бач, як нашi тихi". Чую - цiлується хтось; так смачно цiлується! "Пiдожди ж, - думаю, - пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…" Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову - рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь… "А що то, - питаю, - до панича, дiвко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi - як заплаче! "Се ти, Марино? - питаю. - Чого ти?" Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.

- То се Марина? - здивувалася Христя.

- А що ж твоя Марина - свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… "Невже се правда? - думалося їй. - Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда, неправда!.. Коли б менi побачити її, я по очах помiчу…"

I сонна немiч почала колихати Христю.