Слава ЗСУ!

Христя, як муха, лiтала, раднiша усюди поспiти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечiр виморилась - страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пiшла до Мар'ї в комору.

Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тiльки її важке зiтхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно - хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима - вона, Мар'я, уся збита… Стулить вона очi - i перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очi; крiзь невеличкi шiлинки пробиваються сiрi смужечки надвiрного мороку… Ось вони забiгали у темнотi, заiскрили… Скiльки їх, господи! Неначе снiг той - так i куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… Почулося схлипування, далi плач… Христя пiдвелася.

- Мар'є! то ви? Мар'я заридала.

- Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.

- Нiчого менi не треба, - з плачем одказала Мар'я. - Христе! Iди сюди. Iди, ляж коло мене.

Христя помацки побралась до Мар'i.

- Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.

- Коли б ти знала, Христе, як важко! - трохи перегодом почала Мар'я. - Коли б ти знала, як гiрко! I чому вiн мене не вбив?

- Хай бог милує! Оханiться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?

- Ох! Вiн, Христе, вiн, бодай його збила лиха та нещасна година! Вiн, проклятий! Я давно помiчаю, що вiн не так дише. Менi давно доводили, що вiн хвалився: коли б знайти яку заможну мiщанку - оженився б. Я йому сказала. "Не вiр, - каже, - люди брешуть". Пам'ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, i на другу нiч ходила - теж даремно до бiлого свiту дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотiла залишити. I ото скiльки днiв зовсiм не ходила. А вчора уранцi чую - перснi купує, либонь, уже у них дiло покiнчено. Я ввечерi до нього. Застала. "Нащо се, - питаю, - ти перснi купував?" - "А твое какое дело?" - "Як яке дiло? - одказую йому. - Кому ж, як не менi, дiло? Я знаю, - кажу, - все знаю, хоч ти i криєшся вiд мене. I не думай, - кажу, - вiнчатися. Ото, як перед богом, хвалюся - я тобi слави нароблю!" - "Ты? ты?" - визвiрився вiн. "Я! Я!" - кричу йому… Як махоне вiн мене в один висок! а далi повернувся та в другий!.. - так менi свiт i закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тiльки, що опинилася надворi.

- I такого б ката я любила! - здивувалася Христя. - Я б його ще на позов потягла! як вiн смiє отак бити, отак нiвечити!

- Ох, не знаєш ти, Христе, нiчого, - каже, важко зiтхнувши, Мар'я. - Ти знаєш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн отак мене знiвечив, не тiльки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби вiн тiльки не женився… Господи! I чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу - йому несу. I от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi - одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi - задави, залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! - I Мар'я, припавши на плече до Христi, гiрко-гiрко заридала.

Два днi пролежала Мар'я, а на третiй - панi загомонiла:

- Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! - Треба вставати. Устала Мар'я - тiльки тiнь її - схудла-змарнiла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вештається по хатi, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiгає За Мар'ю.