Слава ЗСУ!

Старi подолiли i святкували своє свято. Якої слави i яких наговорiв не понесли вони на голови своїх ворогiв? Тi мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будiвля, збудована їх руками, i, здається, ждала тiльки часу, коли її почнуть руйнувати: з усiх бокiв, з усiх сторiн облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тiльки ждали наказу; одно слово i - з непокритих стiн знявся б тiльки порох угору, замiсть пiдвалин - однi глибокi ями зачорнiли. Та назад тiльки раки лазять. П'ятьшiсть рокiв будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала i тiсна, i нiкчемна; треба нової - i широкої, i яснiшої. Занопанi на неї пiдвалини глибоко у землю, виведенi стiни високо угору, - треба їх кiнчати, треба докупи зводити. Полiзли в нову будiвлю й слiпi, й кривi, й безногi; полiзли й почали клопотатися. Позабивали декiлька вiкон, велику свiтлицю перебили перегородками, наробили окремих захистiв легеньких та: "На наш вiк стане", - втiшали себе - та не втiшилися.

Через пiвроку пiсля тої бурi получилася бумага: старого старшого, де служив Гриць, одставляють, замiсть нього назначено з столицi… Хто вiн? Що воно? Молодий? Старий?.. Всi зразу наче до землi приросли; нешвидко загомонiли: чи такий, чи не такий, а без перемiн не обiйдеться; чи старий, чи молодий, а перемiни будуть. До старого тiльки зручнiше приспособитись: аби був слухняний та покiрливий - та й живи, як у бога за дверима. Iнший раз i полає дурно - змовчи: все гаразд буде. А молодий - навпаки: i не кричить, i не лає: все тихо та мирно, а дивись - уже й викинув на вулицю. Старi зiтхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим i, охаючи, дожидали, кого бог пошле, ^isae Гриць пiдняв голову угору: вiн стороною чув, що старший назначається з молодих, i зажидав його, як бога.

Аж ось i старший появився. Молодий, тихий та обхiдчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує i все, як отченаш, знає… Старi зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столицi викликали, кого з тутешнiх розшукали, i все то молодi, без заслуг. Пiшли другi службовi порядки, iнше життя заснувалося.

Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тiльки про службу спитати, є з ким i об сторонньому побалакати. До того i старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто вiн присоглашав менших до себе погуторити. Зiйдуться, погомонять, - дивись - або що на кон поставлять на користь бiдоти, або музичний вечiр утнуть на жiночу освiту… Пiшло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипцi грати, а на кону стати боявся, та не мав i талану до того. Вiн напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гiрке йому i те ваше святкування. Начальство раз довiдалося, чого вiн сумує. Другi за нього повiдали, що вiн мученик. Вiн, як справжнiй мученик, мовчав, не хотiв дiлитися нi з ким своїм лихом. То вiн мученик? - спитало начальство так, буцiм сказало: то навiщо його й держати? Усi думали: кiнець Проценковi! Вiн сам млiв душею бiльше, нiж пiд ту лиху завiрюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Нi живий нi мертвий пiшов вiн до нього.

- Вы хотите ехать на уезд?

Гриць одказав не словами, а зблiдлим обличчям та стухлими очима, що - коли воля його превосходительства.

- Хорошо, - коротко i суворо одказало начальство. - В NN открывается место. Поезжайте!

На радощах облiтав Гриць увесь город, усiх своїх знайомих. Одним вiн хвалився, як його прийняло начальство, яке мiсце давало, як вiн одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за нашi бiди, за нашi лиха великi. Недаром ми пiдставляли шиї пiд сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.