Слава ЗСУ!

- На Ївзi? - вгадує Христя.

- Або Ївга його на собi оженила та через тиждень пiсля вiнчання i дитину привела.

- Це молода? - здивувалася Мар'я.

- А що ж, як молода?

- То вона через кожний тиждень буде водити? - регоче Мар'я.

- Та з вашим братом буває…-

- А наше дворище як там? - знову перебила Христя.

- Ваше дворище цвiте. Тепер ти свого дворища i не пiзнаєш!

- Як саме? Хто ж там живе?

- Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на двi половини. Жида пустив шинкувати… Перший на селi шинок… Весело так! Христю та звiстка, наче цуркою, крутнула за серце.

- Як шинок? Хто ж пустив туди жида?

- Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палицi й не пiдступай: у парчевих очiпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка панi!

- Та чи правда сьому? - не йме вiри Христя.

- Пiди, коли хоч, подивися… У старiй, бач, хатi нiхто не хотiв жити: так Карпо пiд шинок найняв. Пiд шинок вона, бач, була не пiдхожа, то й нараяв переробити. Тепер такi вавилони двинув - страсть! З одного боку крамниця - пряники, кахвети; з другого - шинок. Прямiсiнько з улицi заходять!.. У селi гомонять: пiшла Карповi у руку Притичина худоба! Пiсля Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самi старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!

I дивно, i чудно Христi все те. Чи давно вона з села, i от такi перемiни скоїлись… Федiр оженився, Тимофiй оженився, Карпо так розбагатiв… О, той Карпо давно був собi на умi! Та яке вiн право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на смiх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. А вiн он що… жида пустив, шинок завiв… Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нiчого. Жид i шинок стояли у неї i в думцi, i перед очима.

- Коли ти вже оженишся? - спитала Мар'я Свирида, як той замовк.

- Молодої чортма!

- А хiба дiвчат мало на селi або в городi?

- Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б! - заграє Свирид.

- Що я? Я - стара баба! - одказує Мар'я.

- Стара, та багато молодого жару маєш.

- Був колись, та стухнув; тепер тiльки попiлець зостався! - зiтхнувши, одказує Мар'я.

- Небiйсь, хоч i попiлець, та гарячий! - пiдступаючи до неї, каже Свирид. - Дивись, яке плече! - i, се промовивши, придавив зверху рукою.

- А щоб тебе так кат опiк! - скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.

- Дошкулив? - регоче Свирид.

- Ще й регоче, бiсiв син! - скрикнула Мар'я i кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочцi, бухкотiла кулаками по його спинi, тiльки гуло.

- Та бий дужче! Бий ще! - регоче Свирид i, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок i притис до себе… Якийсь гарячий струмiнь прилив до Мар'їного серця i теплою течiєю розлився по всьому тiлу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорiлися, а серце, як пташка у клiтцi, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хатi i на увесь рот реготався.

- Що се ви завели? - почувся голос панiї у розчиненi з горниць дверi. Свирид випустив Мар'ю i зостався нi в сих нi в тих серед хати.

- Та се он вiн, бiсiв син! - засоромившись, промовила Мар'я. - Прийшов до Христi… з одного села з нею… принiс їй поклони…

- Та, небiйсь, не Христi їх б'є, а тобi! -вiдказала панi, зачиняючи з" собою дверi.

- Бач, єрепудiв! Я тобi казала: не гукай! - корила його Мар'я.