Слава ЗСУ!

I от тепер правнук козака Лошака маршал Лошаков, довiдавшись, що вiд Земської справи одтираються освiченi люди темним мужиччям, а все через те, що козаки не порiвнянi в виборних правах з крестянами, а прилученi до разночинцiв, котрим закон дає право кожному, хто має десять десятин землi, вибирати уполномоченого, а з двадцятка таких господарiв - одного гласного, - довiдавшись про оце все, маршал Лошаков пiдняв баталiю проти такого козачого права. Звон про земськi справи нiчого про се ясно не каже, а закон про сословнi права усiм ясує, що козаки прилучаються до крестян, одбуваючи всякi одбутки, i користуються усiм тим, чим користуються i крестяни. От через це i не слiд їх прилучати до разночинцiв, а хай вони вибирають гласних на своїх волосних сходах, скiльки на кожну волость призначено.

"Оцим рахунком, коли його ствердять у столицi, зразу переполовиниться гласних вiд мужикiв. А як їх зменшиться, то тодi i нашому братовi дворяниновi, - казав Лошаков, - буде бiльший простiр у земських справах; тодi ми i всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять - то як пить дать! Бо дуже вже отi верховоди, злигавшись з мужиччям, залили усiм за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а бiльше гомонiти; треба про се пiдняти питання i на дворянському, i на земському з'їздах. Не вигоре на одному - вигоре на другому! А так, мовчки, зложивши руки, сидiти не годиться. Треба пробi гукати на увесь свiт, на все царство!"

Усi дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. "Що не кажи, а голова у його на в'язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий - за що не вiзьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому бракує - дуже безпутний у життi: з жiнкою не живе, вона десь по заграницях вiється, а вiн тут. Нема тiї вродливої панiї або й простої дiвки, щоб вiн не упадав бiля неї. Ну, та се вже наш давнiй грiх. Хто у цьому не винний? А щодо громадських справ, то вiн за їх перший оборонець. Йому б не маршалом бути, а губернатором або й самим мiнiстром. Голова, розумом натоптувана голова!"

Отак розмовляли помiж собою наїжджi пани, гуляючи невеличкими гуртами по мiсту.

Осiннiй день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сiдало; захiд палав, наче пожежею. У тому вечiрньому червоному свiту красувався город: високi та бiлi будинки злегка червонiли бiлими стiнами, мов вони були викрашенi червоною краскою; залiзна їх покрiвля палала зеленим вогнем; шибки у вiкнах грали, вiдкидаючи вiд себе через улицi снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здiймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмiрно широким колом розпросторилось над землею. Зате тiнь довшала, темнiшала; високе дерево наче збiгалося докупи, щоб не розгубитися за нiч; довга тiнь вiд його падала через усю улицю, i пiд нею було якось моторошно. Прохожi мерщiй минали тi темнi мiсцини, пробирались на свiт, де стояв якийсь глухий гомiн… Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усi кинулися… Незабаром понад городом понеслися голоснi хвилi полкової музики.

- Музика! Музика! У садок! Мерщiй у садок! - загукали, заметушилися люди по улицях.

- Ми ще чаю не пили. Пiдемо додому чаю пити, - щебетали весело панянки до молодих паничiв, що, мов журавлi, обступили грядку квiток.

- I варт забиватися задля чаю додому? Хiба його у садку немає? Нап'ємося у садку, - пiдмовляли паничi.

- А справдi? - згодилася одна.

- А що ж? Чи в садок, то i в садок! - пiддержали другi. - Музики послухаємо, на арф'янок подивимося.

I чималий гурт паничiв з панянками мерщiй потягли улицею до садка, де так голосно на увесь город затинала музика.