Слава ЗСУ!

Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi. Вона, дивлячись на неї, i сама журилася i не знала, чим би їй розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.

Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: "Не хочемо так! чого така правда у свiтi?" Другi розмахували руками i голосно гукали: "Не буде по-вашому!" Кожен казав своє, i на майданi стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка - все то свої, знайомi.

- Здоровi! - привiталася Прiська.

- Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися? - спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.

- Знайшла Диво, - сказала Прiська. - Уже менi, старiй, на диво дивитися, коли б не було свого дiла?

- Що ж у тебе за дiло таке?

Прiська розказала. Молодицi ззирнулись одна з другою.

- А от ми вийшли подивитися, - жартiвливо почала Мар'я. - Ткалиха - як її чоловiка у старшину будуть вибирати; Феська - з жалобою на свого - хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопiвна - жалiтися на хлопцiв, що ЇЇ п'ятилiтньої дочки нiхто досi не сватає.

Жiнки реготали з Мар'їних вигадок. Прiська тiльки подумала: "Молодi, здоровi, при достатках… Чому їм не реготати?" I, зiтхнувши важко, геть одiйшла вiд них.

Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там стрiвся з Перепелицею: "Гляди ж!" - гукав, потiм - з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а далi - з Кiбцем, там - з Миленьком… Вiн лiтав, як муха, i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися головами, - добре, мов! - i або йшли далi, або стояли на мiсцi.

"Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землi? У самого - людям ще вiддає, нi - ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!" - Прiська трохи не заплакала.

- Ну, що, набалакалися? - гукнув старшина з рундука. - Кажiть скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.

Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула - що.

- Так як, за Омельком ставити? - спитався старшина.

- За Омельком! За Омельком!

- Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе! - обiзвалося декiлька голосiв.

- З якої речi? - гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.

- Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?

- А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде - та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали - от тобi i заробiток! - виправлявся Омелько.

Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.

- Так усi згоднi? За Омельком? - гукає втрете старшина.

- Усi! усi… За ним!

- Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi - недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?