знайди книгу для душі...
"Втекла… втекла!.. Прибiгла - наче вогню вхопила, i, як дим той, зникла… Втекла…" - думала мати, обливаючи старе лице гiркими сльозами.
Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм свiтом безкраї поля, усiянi, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко вiд села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому туманi крилося село. Вона не озирнулась нi разу, не поглянула на його. Якiсь смутнi та нерадiснi почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного свiту, на краю безмiрних ланiв, у туманi широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнiв… "Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б'ється… Ох, скорiше б, скорiше добратися!"
I Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився мiсток на гнилiм переходi - вiн якраз на половиш шляху… Сонце повернуло на пiвдня, стояло саме над головою. "Ще рано, - думає Христя. - Дiйду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап'юся, спочину трохи i Мар'ю провiдаю. Як то там вона?"
Думки про Мар'ю на який час одвернули її вiд мiста. Та ненадовго… Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула - пiшла у мiсто… "Мiсто! i вп'ять мiсто?!" -подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло її за серце. "Ну, чого се я?!" - утiша сама себе, утираючи знiчев'я набiглу сльозу. I знову налягла на ноги.
Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванiє серед двору; доноситься до неї гук-крик. "Видно, свекруха розходилася. Нiяково й заходити", - думає Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то справдi гукала Явдоха на невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.
- Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобi? Отже тепер i пожалiв… Вона тобi ось чого пiднесла, - i, скрутивши разом двi дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.
Той похнюпившись сидiв - мовчав.
- Мовчиш? мовчиш? - заривала знову Явдоха. - I що з тебе за чоловiк? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб i на в'язах не вдержала, от би вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то - як з клоччя батiг! Нестеменний покiйний батько… Того ж хоч я у руках держала… А ти що? Тьфу!.. А тепер от i сиди - як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться… Дожидайся - дiждеш!
- Ну, чого ви в'язнете до мене? - гiрко промовив чоловiк. - Хто ж, як не ви, i вигризли її з двору?
- Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я - собака, по-твоему? Га?
- Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не побуде на мiсцi!.. Так i жди: от же тихо, а тут i схопилася буча!.. Хiба у такiм пеклi, прости господи, проживеш? Кам'яне - i те не здержало б вашої гризнi!
- А що ж, по-твоєму, - мовчати менi їй? Поганцi, прийманцi - мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм добрi, та ще й старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з своїм родом поганим! Менi нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись-яка журба!!! Не первина їй мандри справляти… Звiдти, здається, i брали…
- То чого ж ви i клопочетесь?
- Чого? чого? - аж стрибала стара. - Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насмiялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка? Я б її, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула… Я б її до стовпа на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала… щодня сирицею манiжила!.. Я б з нгї вибила мiськi примхи! А вiн: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! - I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки розвiв руками i ще нижче похнюпився.