Слава ЗСУ!

"Нi, не зайду, - подумала Христя, стоячи за коморою. - Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далi", - рiшила вона, повертаючи на шлях.

"Отже таки Мар'я поставила на своєму, - лiзло їй у голову, - кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут - i мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй жити? А втiм - бог Знає! - не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…" I Христя рiвняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо от хазяйка - у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарiкає на неї… Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?

Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… "Хоч би вже до мiста швидше!" - думає, поспiшаючи.

Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце, сiдаючи, косими парусами обдає тi лани - i горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха колише.потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", - подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.

Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на пiдторжя; крик i гук носився кругом неї.

"Чи то ж то хазяїн звернувся?" - подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена… Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер вiн їй заспiває?.. Не перейшла - перелетiла вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.

Ось i дворище… Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не видно, тiльки комора бiлiє серед двору. Христя поспiшає в хату; їй дивно, що сiнешнi дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокiйним серцем вона мерщiй вскочила в сiни.

Через хвилину вона знову вискочила… блiда, труситься i - як пуститься З двору!..

- О боже, боже!.. - шептала вона, бiжучи улицею. Прохожi зостановлювалися, дивувалися.

- Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? - допитувалися одно в одного i, не дознавшись, проходили.

Вона побiгла на базар до крамницi - i тiльки бiля неї запримiтила, що крамниця була зачинена.