Слава ЗСУ!

Він застережно підніс руку.

— Коли вам на голову «упала» та балка, зачепивши й робота, ви стояли так, що не попадали в об’єктив камери. Де в цей час перебував напарник?

— Анатолій?

— Авжеж.

— Не фіксував тоді на цьому уваги...

— Його постаті в той момент камера також не фіксувала. Враховуючи все, можна припустити, що він перебував на крок-два позаду вас.

— Можливо, але до чого ці подробиці?

— Це щодо «по-друге». По-третє, на роботі виявився ушкодженим саме блок, який керував тяговими агрегатами.

— Добре, що його всього не розтрощило...

— Так мусить видаватися людині з чистою совістю. Але картина набуває іншого вигляду, якщо враховувати деякі побічні обставини.

— Ви натякаєте, що Анатолій ?.. — не повірив я.

— Якби ми не мали застережень стосовно нього...

— Він, що — не наша людина? — зіронізував я.

— Коли хтось надто критикує все підряд... До речі, ви в курсі, що його інститутський приятель зараз одсиджує за антидержавну агітацію й пропаганду?

Он воно до чого котилося! Він ще говорив, що знає про мої неприємності на роботі, але береться допомогти їх залагодити, бо ми, здається, розуміємо один-одного і йому буде неважко зробити мені таку послугу, і добре було б нам, час від часу, зустрічатися, аби я консультував його з відповідних питань.

Та не зговорилися ми щодо майбутнього співробітництва, на тому й розійшлись. Наостанку холодно пообіцяв подзвонити, в разі потреби. І, попередив: про нашу зустріч — нікому.

Доки йшов додому, склалось у голові на мотив дешевенької пісеньки: кругом лайно, саме лайно, а ми — посередині. А далі, на зміну, більш філософське: броня крєпка і танкі наші бистри — та не ростуть із дупи вишні...

Увечері, коли ми з Тетяною, перекусивши тим, що я наготував, намагалися убгати до валізи все необхідне, — раптом щось луснуло стиха мені між ребер, як, буває, сухожилок стрельне. Розпрямився, аби перепочила спина. В горлі зашкрябало, кашлянув — у роті з’явилася гіркота. Вийшов до ванни, сплюнув у раковину. По білому сповз червонуватий згусток, а в роті лишився неприємний присмак.

З острахом дивився на той брудний слід: уже почалось? Та ні, годі панікувати! То зі шлунка щось піднялося, або шлаки від лікарських препаратів організм вивергає, чи, зрештою, залишки тієї пилюки з легенів...

На лобі висипав дрібний піт, обличчя зблідло. Сполоснув його, зволожив рідиною після гоління, щоб одживити колір шкіри.

Та під ранок те ж саме повторилось ізнову: шкрябання в горлі, густа руда слина, бридкий присмак у роті, ще й жар в обличчя.

Не звіряючись Тетяні, дочекався, доки піде на роботу, і поїхав до клініки. Лікаря, під чиєю опікою був два тижні, не застав. Оглянула мене його колега, зовсім ще молода кандидатка наук, у кабінеті якої не переводилися букети від вдячних пацієнтів.

— Чи не зарано ви звідси випурхнули, дорогенький? Оформляти в стаціонар?

— У мене на післязавтра квитки.

— Куди?