Слава ЗСУ!

— Як необхідний захід, я посилив нашу військову базу в Гуантанамо і вже сьогодні евакуював звідти членів сімей нашого персоналу.

— Питво усім присутнім за мій рахунок, — раптом оголосив Ковбой Білл. — Бо схоже вже на кінець шляху, амігос. — Він поклав дві двадцятки поряд зі своєю чаркою, але бармен ані рукою не ворухнув, щоби їх забрати. Він дивився на Кеннеді, котрий якраз закликав пана Хрущова усунути «цю таємну, необачну, провокаційну загрозу миру у всьому світі».

Офіціантка, котра приносила мені пиво, непохитно тверда й несхильна до рюмсань фарбована білявка років п’ятдесяти, раптом вибухнула сльозами. Це поклало край моїм сумнівам. Я підвівся зі стільця, зигзагами пройшов між столами, сидячи за якими, наче слухняні діти, чоловіки й жінки не відривалися очима від телевізора, і прослизнув до однієї з телефонних кабінок, що стояли біля машини «Скі-Болл»[544].

Телефоністка сказала мені, що за перші три хвилини розмови я мушу вкинути сорок центів. Я вкинув два четвертаки. Апарат сито дзеленькнув. Притишено до мене долітали слова Кеннеді, котрий продовжував говорити тим своїм гугнявим ново-англійським голосом. Тепер він звинувачував радянського міністра закордонних справ Андрія Громико в тому, що той брехун. Хто б сумнівався.

— З’єдную, сер, — озвалася телефоністка. А далі бовкнула: — Ви зараз слухаєте президента? Якщо ні, ви мусите ввімкнути радіо або телевізор!

— Я слухаю, — відповів я. Сейді, мабуть, також. Сейді, чий чоловік уже встиг був випустити з себе багацько апокаліптичного лайна, гладенько полакованого науковими термінами. Сейді, чий дружок-політик, випускник Єльського університету, казав їй, що щось серйозне мусить виприщитися в Карибському регіоні. Нова гаряча точка; можливо, Куба.

Я поняття не мав, що скажу, щоб її заспокоїти, але з цим проблеми не виникло. Телефон дзвонив і дзвонив. Мені це не подобалося. Де вона може бути в понеділок, о пів на дев’яту вечора, в Джоді? В кіно? Мені в це не вірилося.

— Сер, ваш абонент не відповідає.

— Я знаю, — сказав я і скривився, почувши, як з мого власного рота вискочила улюблена фраза Лі.

Я повісив слухавку, і мої четвертаки брязнули в лоток повернення монет. Я вже було націлився вкинути їх знову до апарата, але передумав. Що доброго мені подарує дзвінок до міз Еллі? Мене занесено до її списку злісних порушників. І в такому ж списку Діка я, либонь, теж. Обоє скажуть мені, щоб не пхав носа до чужих справ.

Коли я повернувся до бару, Волтер Кронкайт показував зроблені U-2[545] знімки радянських ракетних баз, які там будуються. Говорив, що багато членів Конгресу намовляють Кеннеді, щоби той віддав наказ їх бомбардувати або терміново ініціював повномасштабне вторгнення. Уперше в історії американські ракетні бази і Стратегічне командування ВПС перейшли в стан готовності DEFCON-4[546].

— Невдовзі американські бомбардувальники Б-52 почнуть баражувати впритул до кордонів Радянського Союзу, — говорив Кронкайт тим своїм глибоким, заворожливим голосом. — І — це очевидно для всіх нас, тих, хто відстежував події останніх семи років цієї дедалі більш зловісної холодної війни, — ймовірність помилки, потенційно згубної помилки, зростає з кожною новою ескалацією…

— Не чекай! — заволав чоловік, що застиг біля більярдного столу. — Бомбардуй уже зараз тих клятих хуєсосів коммі, щоб аж лайно з них летіло!