Слава ЗСУ!

На цю кровожерливу репліку пролунало кілька протестуючих вигуків, але вони потонули у загальному шквалі аплодисментів. Я вийшов із «Плюща» й підтюпцем побіг на Нілі-стрит. Діставшись туди, я стрибнув до «Санлайнера», і його колеса закрутилися в бік Джоді.

8

Я мчав по шосе 77 навздогін за променями власних фар, а по радіо, яке в моїй машині знову працювало, не подавалося нічого іншого, окрім дедалі жахливіших страв. Навіть діджеї підхопили ядерну лихоманку, заговоривши фразами на кшталт: «Господи, благослови Америку» та «Тримаймо порох сухим». Коли діджей радіостанції КЛІФ заграв «Бойовий гімн Республіки»[547], я вимкнув приймач. Це вже занадто було схоже на те, що відбувалося після атак 11.09.2001.

Я «втоптав педаль в метал» і не відпускав її, незважаючи на страждання «Санлайнера» і на ту стрілку, яка на циферблаті ТЕМПЕРАТУРА ДВИГУНА уже підповзала до найвищої позначки. Всі дороги лежали майже геть порожніми, тому вже близько пів на першу ночі двадцять третього жовтня я завернув на під’їзну алею Сейді. Її жовтий «Фольксваген-Жук» стояв перед зачиненими воротами гаража, і світло горіло у нижніх вікнах, але на мій дзвінок у двері ніхто не відгукнувся. Я обійшов будинок і забарабанив у кухонні двері, але також без усякого результату. Мені подобалося це дедалі менше.

Вона ховала запасний ключ під сходинкою задніх дверей. Виловивши його, я дозволив собі ввійти в дім. У ніс мені вдарив безпомилковий дух віскі й застояний сморід сигарет.

— Сейді?

Тиша. Я перетнув кухню й опинився у вітальні. На низенькому столику перед диваном стояла вщент заповнена недопалками попільниця, лежали чимсь залиті журнали «Лайф» і «Лук». Торкнувшись їх, я понюхав свої пальці. Скотч. Зараза.

— Сейді?

Тепер я дочув ще й інший запах, який добре пам’ятав по запоях Кристі: гострий настій блювотини.

Я кинувся коротким коридорчиком по інший бік вітальні. Там стояли, одні проти інших, двоє дверей, одні вели до її спальні, інші до кімнатки, що слугувала кабінетом. Вони були закриті, але прочинені були двері ванної в кінці коридору. Безжальні флуоресцентні лампи освітлювали заляпані блювотинням вінця унітаза. А ще було й на рожевих кахлях підлоги, і на краю ванни. На умивальнику, біля мильниці, стояв аптечний слоїк. Без кришки. Я побіг до спальні.

Вона лежала поперек зім’ятого покривала, у комбінації й одному замшевому мокасині. Другий валявся на підлозі. Шкіра в неї була кольору свічного воску, спершу здалося, що вона не дихає. А тоді вона, хропнувши, втягнула в себе повітря і з харчанням його випустила. Груди її цілих чотири жахливих секунди залишались нерухомими, потім знову відбувся той джеркотливий вдих з видихом. На нічному столику теж стояла переповнена попільниця. Зім’ята пачка «Вінстона» — з одним кутом, обпаленим незграбно погашеною сигаретою, — лежала поверх трупів мертвих солдатів. Поряд із попільницею стояв напівпорожня склянка і пляшка «Ґленлівету»[548]. Віскі залишилося ще багато — дяка Богові за маленьку ласку, — але мене турбував насправді не скотч. А пігулки. Також на столі лежав конверт з манільського паперу, звідки визирали начебто якісь фотографії, але я на них не глянув. Не тоді.

Я обхопив її руками і спробував підважити в сидячу позицію. Шовкова комбінація сковзнула під моїми долонями. Вона знову відвалилася на ліжко і знову захропла, джеркотливо дихаючи. Одне заплющене око їй заліпило волоссям.

— Сейді, прокинься!