Слава ЗСУ!

Щось на зразок прісної, нудотної та запальної напруги промайнуло на обличчі Вінстона при згадці про Старшого Брата. Незважаючи на це Саймі негайно визначив безсумнівну нестачу ентузіазму.

“Ти не цінуєш по-справжньому Новосуржу, Вінстоне,” – майже сумно сказав він. “Навіть коли ти пишеш за його допомогою, то все одно думаєш на Старосуржі. Я випадково прочитав деякі з твоїх робіт, що ти їх написав у “Часописі”. Вони достатньо непогані, але це лише переклади. У своєму серці ти все ще невідривно надаєш перевагу Старосуржу, з усією його пустопорожністю та непотрібністю відтінків форм значення. Хіба ти не здатен відчути усю красу знищення слів. Чи знаєш ти, що Новосурж це єдина мова у світі чий словник постійно зменшується?”

Вінстон звісно знав про це. Він посміхнувся, як він сподівався на знак симпатії, не довіривши собі розмову про це. Саймі відкусив ще один шматок від чорного хлібу, швиденько прожував його та продовжив :

“Хіба ти не бачиш, що головною метою Новосуржу є звуження меж думок? Врешті решт ми зробимо думкозлочини цілком неможливими, оскільки вже не буде слів на яких їх можна висловити. Кожне поняття яке тільки потрібно, можна буде висловити лише одним словом, і його значення буде суворо окреслено та усі його додаткові та допоміжні значення буде стерто та забуто. Ми вже, у Одинадцятому Виданні, не далеко від мети. Але цей процес все ще буде достатньо довго тривати навіть після твоєї та моєї смерті. Щороку все менше слів буде лишатися і межі свідомості постійно ставатимуть дедалі вужчими. Навіть зараз, звісно, не має жодного виправдання або прощення здійсненню думкозлочину. Це лише питання самодисципліни та контролю реальності. Але насамкінець ми не потребуватимемо навіть цього. Революцію буде завершено коли мова стане досконалою. Новосурж це Інгсоц та Інгсоц це Новосурж,” – додав він з якимось містичним задоволенням. “Чи спадало тобі колись на думку, Вінстоне, що у 2050му році та набагато пізніше, не буде жодної людської істоти яка б зрозуміла нашу теперішню розмову?”

“Окрім …” – вагаючись почав було Вінстон, але спинився.

Це вже було на кінчику його язика,щоб сказати “Окрім пролів” , але він спинив себе, бо не був цілком певен що у цьому вислові немає нічого якимось чином неортодоксального. Саймі, хай там як, інтуїтивно здогадався про що він хотів сказати.

“Проли це не людські істоти,” – сказав він безтурботно. “До 2050го року,якщо не раніше, усе справжнє знання Старосуржу швидше за все зникне. Усю літературу минулого буде знищено. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон – усі вони будуть існувати лише у версіях Новосуржу, не лише змінені на щось інше, а насправді змінені у щось протилежне до того чим вони зазвичай були. Навіть літературу Партії буде змінено. Навіть гасла зміняться. Як можна скласти гасло на зразок “воля це рабство” коли власне поняття волі буде знищено? Уся атмосфера думок буде геть інакшою. Фактично не буде жодних думок, у тому сенсі як ми їх розуміємо зараз. Ортодоксальність означає не думати – не мати потреби в думках. Ортодоксальність – це несвідомість.”

Одного з цих днів, подумав Вінстон з несподівано глибокою певністю, Саймі буде випаровано. Він занадто розумний. Він бачить усе занадто чітко і каже занадто відверто. Партії не подобаються такі люди. Одного дня він просто зникне. Це написано на його обличчі.

Вінстон закінчив зі своїми хлібом та сиром. Він повернувся трохи вбік на своєму стільці, щоб випити свій кухоль чорної кави. За столиком зліва від нього чоловік зі скрипучим та різким голосом все ще продовжував безжально промовляти. Молода жінка, що можливо була його секретаркою, і яка сиділа спиною до Вінстона, слухала його та здавалося палко погоджувалася з усім щоб він не сказав. Час від часу Вінстон вловлював репліки на зразок “Я вважаю ви цілком праві, Я повністю з вами згодна” , сказані молодим та схоже дурникуватим жіночим голосом. Але інший голос не замовкав ані на мить, навіть тоді коли ця дівчина говорила. Вінстон знав цього чоловіка в обличчя, однак він нічого не знав власне про нього окрім того, що він займає якусь дуже важливу посаду у Відділі Фікцій. Він був чоловіком приблизно тридцяти років, з м’язистою горлянкою та величезним, дуже жвавим ротом. Його голова була трохи відкинута назад, і через кут під яким він сидів, його окуляри відбивали світло та уявлялися Вінстону двома порожніми дисками, що були замість очей. Це було трохи лячно, що з того невпинного потоку звуків який лився з його роту було майже неможливо розібрати жодного слова. Тільки єдиного разу Вінстон вловив фразу – “Цілковите та остаточне винищення Гольдштеїзму” – сказану уривчасто та дуже швидко і, як здавалося, одним словом, неначе суцільно відлитий друкований газетний рядок. Зрештою це був лише шум, кря-кря-крякання. І зараз, незважаючи на те що ти не міг чути що ж саме каже цей чоловік, не було жодних сумнівів про загальну природу його промови. Він міг викривати та засуджувати Гольдштейна і вимагати якнайсуворіших заходів проти думкозлочинців та саботажників, він міг блискавично вибухати проти жорстоких звірств Євразійської армії, він міг вихваляти та звеличувати Старшого Брата або ж героїв Малабарського фронту – і все це однаково вправно. Щоб це не було, ти можеш бути цілковито певен що кожне його слово це чистісінька ортодоксальність, чистісінький Інгсоц. Доки він дивився на безоке обличчя з невтомно рухомою щелепою, Вінстона огорнуло цікаве відчуття, що це була не справжня людська істота, а якийсь різновид манекену. Це не людський мозок промовляв – це промовляла гортань. Ця речовина, що витікала з нього містила слова, але це була не промова у справжньому сенсі цього слова : це був цілковито несвідомий шум, неначе крякання качки.