Слава ЗСУ!

Саймі замовк на хвилину, руків’ям своєї ложки він вимальовував візерунки у калюжі борщу. Голос з-за сусіднього столика продовжував невпинно швидко крякати, легко долаючи оточуючий галас.

“Для цього є слово у Новосуржі,” – сказав Саймі – “Я не знаю чи знаєш ти його: Качкосурж, крякати неначе качка. Це одне з тих дуже цікавих слів які мають два цілком протилежні значення. Застосоване проти ворога або конкурента – це лайка та образа, застосоване щодо когось з ким ти згоден – це хвала та прославляння.”

Без жодних сумнівів Саймі буде випаровано, знову подумав Вінстон. Він думав про це з якимось сумом, незважаючи на те , що він добре знав, що Саймі зневажає його та відчуває легку антипатію до нього і цілком ймовірно викриє його як думкозлочинця, якщо матиме хоч якийсь привід для цього. Було щось не так з Саймі. Йому чогось бракувало : обачності, байдужості, якогось роду рятівної тупості. Ти міг би тільки поглянувши на нього сказати, що він неортодокс. Він вірив у принципи Інгсоцу, він шанобливо поклонявся Старшому Брату, він тішився та святкував перемоги, він ненавидів єретиків, не тільки з щирою відкритістю а й з певного роду невгамовним фанатизмом, та згідно найновішої інформації, яка є недоступною звичайному члену Партії. Ореол сумнівної репутації завжди кружляв навколо нього. Він казав речі які краще б лишилися несказаними, він читав забагато книжок, він часто відвідував Кафе Каштанове Дерево, зараз це місце було якимось чином зловісне та прокляте. Старі, дискредитовані лідери Партії зазвичай збиралися там перед тим як їх було остаточно зачищено. Гольдштейна власною персоною, як казали, іноді бачили там багато років, ба навіть десятків років, тому. Було не важко передбачити долю Саймі. І зараз було цілковитим фактом що, якщо Саймі зрозуміє, навіть на три секунди, природу його, Вінстонових, таємних думок та переконань, то він миттєво зрадить його та донесе у Поліцію Думок. Це міг би зробити і будь-хто інший, з тих же причин : але Саймі найвірогідніше за всіх. Просто фанатизму замало. Ортодоксальність – це несвідомість.

Саймі підвів очі та подивився. “Он Парсонс йде,” – сказав він.

Щось у тоні його голосу здавалося додавало – “той триклятий дурень”. Парсонс, сусід Вінстона що мешкав з ним на одному поверсі у будинку “Перемога”, що дійсно торував шлях до них по заюрмленому приміщенні – був пузатий, коротконогий та товстий, середніх розмірів чоловік зі світлим волоссям та з обличчям схожим на жаб’яче. У свої тридцять п’ять років він вже мав хвилясті юрми жиру на шиї та тому що лишилось від талії, але його рухи були по-хлопчачи жвавими. Уся його зовнішність казала ніби про те, що перед вами маленький хлопчик переросток, який виріс настільки великим що йому вже дозволили носити звичайний спецодяг дорослої людини, і було неможливо думати про нього окрім як про вдягнутого у сині шорти, сіру сорочку та червоний галстук Шпигунів. Уявляючи його подумки завжди перед очима ставала картинка зі збитих колінок та закочених по лікоть рукавів, що оголяли пухкенькі передпліччя. Парсонс, насправді, постійно повертався до вдягання шортів коли піші марші, турпоходи або будь-яка інша фізична активність давали йому для цього привід. Він привітав їх обох бадьорим “Привіт, привіт!” та всівся за столик, випромінюючи щільний запах поту. Краплі поту щільно вкривали усе його рожеве обличчя. Його здатність пітніти була винятково надзвичайною. У Суспільному Центрі ти завжди міг точно сказати коли саме він грав у настільний теніс визначаючи це по вологому руків’ю тенісної ракетки. Саймі дістав смужку паперу на якому був довгенький стовпчик зі слів та почав вивчати його з хімічним олівцем поміж пальців.

“Тільки погляньте на нього, працює невтомно навіть під час ланчу,” – сказав Парсонс, тицяючи ліктем Вінстона. “Стахановець, га? Що ти там маєш, старий друже? Щось занадто розумне як для мене, я вважаю. Сміт, старий друже, я хочу сказати тобі через що я ганяюсь за тобою. Це щодо тих внесків які ти забув віддати мені.”

“Про які саме внески йдеться?” – сказав Вінстон, автоматично намацуючи гроші. Приблизно чверть місячної зарплатні потрібно було відкласти на добровільні внески, які були незліченними та важко відстежуваними.

“Для Тижня Ненависті. Ти ж знаєш – фонд дому. Я скарбник нашого блоку. Ми докладемо усіх зусиль і навіть більше аби тільки щоб зробити усе якнайкраще. Кажу тобі, це буде не моя провина якщо наш старий будинок “Перемога” не набере найбільшого комплекту прапорів з-поміж усієї вулиці. Два долари ти обіцяв мені.”

Вінстон знайшов та віддав дві пожмакані та брудні банкноти, які Парсонс поклав до маленького записничка, і охайним почерком невігласа записав його.