Слава ЗСУ!

“Доречи, старий друже,” – сказав він – “Я чув,що мій малий бешкетник зарогатив тебе зі своєї рогачки учора. Я дав йому добрячої прочуханки за це. Насправді я сказав йому, що заберу рогачку геть якщо це повториться.”

“Я вважаю, що він просто був трохи засмучений через те, що не потрапив на страту,” – сказав Вінстон.

“А,ну – що я хотів сказати, це те що він виказує правильний дух, чи не так? Вони пустотливі малі бешкетники, обоє, але вже такі кмітливі! Все про що вони тільки думають так це про Шпигунів та про війну звісно. Чти знаєш, що утнула моя маленька дівчинка минулої Суботи, коли їх загін був у пішому турпоході на Беркґамстедській дорозі? Вона узяла з собою ще двох дівчат та вислизнула зі загальної колони, і провела увесь день стежачи за дивним чоловіком. Вони були у нього на хвості понад дві години, ховаючись за деревами, а згодом, коли вони прийшли до Амершаму, то здали його патрулю.”

“Нащо вони так вчинили?” – сказав Вінстон, якось здригаючись. Парсонс тріумфуючи продовжив :

“Моя мала була певна, що це якийсь ворожий агент – що його могли висадити за допомогою парашуту, наприклад. Але ось у чому суть, старий друже. Що на твою думку у першу чергу привернуло її увагу до нього? Вона влучно зауважила що на ньому було вдягнено якісь кумедні черевики – вона сказала, що раніше не бачила нікого хто б носив такі ж черевики. Отже вона здогадалася, що він був чужинцем. Достатньо кмітлива як на семирічного спиногриза, га?”

“А що трапилося з цим чоловіком?” – сказав Вінстон.

“А, цього я не можу сказати, звісно. Проте я зовсім не здивуюся якщо…” Парсонс зробив вигляд, що цілиться з гвинтівки і клацнув язиком неначе вистрілив з неї.

“Добре,” – неуважно сказав Саймі, не відриваючи очей від своєї смужки паперу.

“Звичайно, нам не можна втрачати пильність,” – погодився Вінстон зі сповненим почуттям обов’язку голосом.

“Що я хотів сказати, так це те що війна триває,” – сказав Парсонс.

Неначе на підтвердження цього, клич сурми рознісся з телезахисту просто у них над головами. Хай там як, цього разу це було не офіційне оголошення про військову перемогу, а лише повідомлення з Міністерства Достатку.

“Товариші!” – голосно волав юнацький голос. “Увага, товариші! Ми маємо чудові новини для вас. Ми виграли битву за виробництво! Сучасні офіційні дані щодо виробництва усіх видів товарів споживчого призначення показують, що рівень життя збільшився не менш ніж на 20 відсотків протягом останнього року. По всій Океанії цього ранку розпочалися нестримні спонтанні демонстрації де робочі маршували з заводів та офісів , та парадною ходою під яскраво святковими прапорами та плакатами, що цілковито висловлювали їх думку, висловлювали свою вдячність Старшому Брату за це нове, щасливе життя яке виключно завдяки його мудрого проводу було подароване нам. Ось деякі з остаточних цифр. Продукти харчування…”

Фразу “наше нове,щасливе життя” повторювали декілька разів. Останнім часом це стало найулюбленішим висловом Міністерства Достатку. Парсонс, чию увагу цілковито та повністю поглинув клич сурми, сидів слухаючи з якоюсь витріщено поважною урочистістю, з якоюсь повчальною нудотою. Він не розумів цих цифр, але він добре усвідомлював що вони є якимось чином причиною для задоволення. Він бундючно виволік назовні свою величезну та бруднющу люльку, яка вже була напівповна обвугленого тютюну. З тютюновим раціоном у 100 грамів на тиждень дуже зрідка вдавалося наповнити люльку повністю. Вінстон курив “Сигарети Перемога” , які він тримав дуже обережно у виключно горизонтальному положенні. Новий раціон не почне діяти раніше ніж завтра, а у нього лишилося лише чотири сигарети. На хвилину він,вимкнувши подумки увесь оточуючий гамір, зосередився слухаючи виключно ту гидоту, що линула з телезахисту. Там виявляється навіть були демонстрації, що висловлювали велику подяку Старшому Брату за підвищення шоколадного раціону до двадцяти грамів на тиждень. І лише учора, як усвідомив він, було повідомлено що цей раціон буде СКОРОЧЕНО до двадцяти грамів на тиждень. Чи можливо, щоб вони проковтнули це лише опісля тільки добового інтервалу? Так, вони проковтнули це. Парсонс проковтнув це з легкістю, з тваринним оціпенінням. Безока істота за іншим столиком проковтнула це фанатично, пристрасно, з шалено лютим бажанням вистежити, викрити та випарувати будь-кого хто вважає, що минулого тижня цей раціон складав тридцять грамів. Саймі, теж – але у більш складний спосіб, застосувавши двоєдумство , Саймі проковтнув це. Чи лишився він відтепер ЄДИНИМ, що був при пам’яті?

Казкова статистика продовжувала линути з телезахисту. Згідно неї у порівнянні з минулим роком стало більше їжі, більше одягу, більше будинків, більше каструль, більше палива, більше кораблів, більше гелікоптерів, більше книжок, більше дітей – більше всього окрім хвороб, злочинності та божевілля. Рік за роком та хвилина за хвилиною, усі та усе стрімко зі свистом прямувало догори. Так само як Саймі вчинив трохи раніше, Вінстон узяв свою ложку та почав длубатися у тьмяно-блідій підливці, що розтеклася по усьому столу, надаючи довгій безформній калюжі правильних обрисів. Він обурено розмірковував над фізичним змістом життя. Чи завжди було саме так? Чи завжди їжа смакувала саме так? Він оглянув буфет. З низькою стелею, заюрмлене приміщення, стіни якого щільно та в’їдливо брудні внаслідок постійного контакту з безліччю тіл; покоцані металеві столи та стільці, розташовані так близько один від одного, що неможливо було сидіти не відчуваючи ліктем сусіда; погнуті ложки, роздовбані таці, грубезна наждачна чорна кава; усі поверхні масткі,бруднющі та засалені навіть у найменших щілинах; та кислючий, композитний сморід поганого джину, поганої кави вкупі з металевим присмаком борщу та брудного одягу. Постійне відчуття у твоєму шлунку та на твоїй шкірі певного роду протесту, відчуття того що тебе ошукали та відібрали те на що ти маєш право. Це було правдою, що він не мав жодних спогадів про хоч щось, щоб значно відрізнялося від цього. У будь-який час він міг точно пригадати, що ніколи не було достатньо їжі, жодна людина не мала шкарпеток або спідньої білизни які б не були щільно вкриті дірками, меблі завжди були подовбані та хиткі, кімнати неопалювані, вагони метро заюрмлені вщент, будинки розвалювалися на шматки, хліб чорнезним, чай раритетом гідним музею, кава смакувала наче твань, сигарети погані та в недостатній кількості – нічого дешевого та в достатній кількості, окрім синтетичного джину. І одначе, звісно, усе ставало набагато гірше коли твоє тіло старішало, чи не було це ознакою що це НЕ природній порядок речей, якщо хтось усім серцем відчував огиду та роздратування через незручності, бруд, дефіцит та голод, нескінчену зиму, цілковиту оціпенілість шкарпеток, ніколи не працюючи ліфти, холодну воду, наждачне мило, сигарети що постійно розвалюються на шматки, їжу зі смаком чортячої пахви? Чому хтось відчував що все це нестерпно якщо не внаслідок того, що мав певного роду спадкову пам’ять що всі ці речі повинні бути інакшими?