Слава ЗСУ!

“Я проходив повз,” – непевно сказав Вінстон – “Я лише заглянув на хвильку. Не маю нічого конкретного на думці.”

“Ну от і добре,” – відповів той інший – “оскільки навряд чи я зміг би чимось вас порадувати.” Він зробив апологетично вибачальний жест своєю м’якою та лагідною, наче верба, рукою. “Ви й самі можете бачити як воно; порожня крамничка, як ви могли б помітити. Тільки між нами, торгівля антикваріатом вже на межі зникнення. Жодних замовлень вже нема і жодного постачання також. Меблі, китайський фарфор, скло – все це побилося та поступово зникло. А металеві вироби, звісно, переважним чином було розплавлено. Я вже багато років навіть і не бачив латунних канделябрів.”

Крихітний інтер’єр цієї крамнички насправді був незручно переповнений, але нічого з цього не мало ані найменшої цінності. Підлога була вщент заюрмлена через те, що по всіх усюдах попід стінами височіли незлічені купи пропилених рам для картин. Підвіконня були заставлені тацями з гайками та болтами, зношеними стамесками, складаними ножами зі зламаними лезами, потьмянілими годинниками що навіть і не намагалися удавати що показують правильний час, та інше різноманітне сміття. Тільки на маленькому столику, що стояв у кутку, було безладно розкидано рештки якихось речей – лаковані табакерки, агатові брошки, та схожі на них речі – що виглядали так ніби мали посеред себе щось цікаве. Коли Вінстон підійшов ближче до цього столика, його очі помітили кулясту, гладеньку річ, що м’яко поблискувала при світлі лампи, і він узяв її.

Це була важка скляна брила, вигнута з одного боку і пласка з іншого, утворююча майже напівсферу. У ній була навдивовижу особлива м’якість, ніби дощова вода, у кольорі та у текстурі скла. У самому серці її, збільшений завдяки вигнутій поверхні, там був дивний, рожевий, скручений об’єкт що нагадував троянду або морський анемон.

“Що це таке?” – захоплено запитав Вінстон.

“Це корал,” – відповів старий чоловік – “Певно його завезли з Індійського океану. Вони зазвичай вставляли його у скло. Це було зроблене не менше ніж сто років тому. Або навіть більше, це можна зрозуміти лише поглянувши на нього.”

“Це прекрасна річ,” – сказав Вінстон.

“Це прекрасна річ,” – сказав той інший з погодливою інтонацією людини, що добре розуміється на цінності речей – “Але мало хто може сказати так само у наші дні.” Він кашлянув. “Тепер, якщо так трапиться що ви забажаєте купити це, воно буде коштувати вам чотири долари. Я можу пригадати коли за такі речі виручали по вісім фунтів, і вісім фунтів – ну, я не можу точно порахувати, але це все ж була купа грошей. Але кого хвилює автентичний антикваріат у наші дні – навіть ті крихітні рештки що лишилися?”

Вінстон відразу ж не вагаючись заплатив чотири долари та швидко поклав таку жадану річ до кишені. Ця річ закликала та причаровувала його не стільки своєю красою, як аурою приналежності до епохи, що цілковито відрізняється від теперішньої. М’яке, дощоподібне скло було не схоже на жодне з того скла яке він будь-коли бачив до цього. Ця річ була удвічі привабливішою через свою очевидну цілковиту непрактичність, одначе він здогадувався що це можливо колись використовувалося як прес-пап’є. Воно дуже обтяжувало його кишеню, але на щастя не занадто випиналося. Це була цілком ексцентрична та підозріла річ, ба навіть компрометуюча річ, як для члена Партії щоб володіти нею. Будь-що старе, а тим більше будь-що прекрасне, було завжди сумнівно підозрілим. Цей старий чоловік став помітно бадьорішим після отримання чотирьох доларів. Вінстон добре розумів, що він би погодився і на три або навіть два долари.

“Там є інша кімната нагорі якщо ви бажаєте поглянути на неї,” – сказав він – “Там є не багато чого. Тільки кілька предметів. Ми повинні узяти світло, якщо ви забажаєте піднятися нагору.”

Він запалив ще одну лампу і, зі зігбенною спиною, повільно торував шлях по крутому підйому зношених східців вздовж вузького коридорчику, у кімнату яка не була помітна з вулиці, але з якої було видно бруковане подвір’я і ліс залізних димарів. Вінстон зауважив що меблі були все ще розташовані так наче у цій кімнаті все ще хтось жив. Там був невеличкий килимок на підлозі, одна або дві картини на стінах і глибоке, неохайне та розхристане крісло притягнуте до каміну. Старомодний скляний годинник з дванадцятигодинним циферблатом мірно цокотів на камінній полиці. Під вікном, займаючи приблизно чверть кімнати, стояло величезне ліжко все ще з матрацами на ньому.

“Ми жили тут доки моя дружина не померла,” – сказав старий чоловік напіввибачальним апологетичним тоном – “Я потрохи продаю меблі. Ось це прекрасне ліжко з червоного дерева, або принаймні воно повинно було бути таким якщо звісно ви зможете вивести жучків з нього. Але я наважуся зауважити, що ви віднайдете його трохи громіздким.”