Слава ЗСУ!

Він тримав лампу високо вгорі, так щоб освітлювати цілковито усю кімнату, і у цьому теплому тьмяному світлі це місце виглядало по-особливому принадним та привітним. У Вінстоновому розумі промайнула думка, що можливо було б досить легко винайняти цю кімнату за декілька доларів на тиждень, якщо він зважиться на такий ризик. Це була дика, нездійснена думка яку він відразу ж відкинув не встигла вона з’явитися; але ця кімната збудила у ньому певного роду ностальгію, щось на зразок спадкової пам’яті. Здавалося, що йому було добре відомо відчуття того як це сидіти у кімнаті на кшталт цієї, у кріслі перед відкритим вогнищем з ногами біля камінної решітки і з чайничком на гачечку над вогнем; цілковито на самоті, цілковито у безпеці, і ніхто не наглядає за тобою, жоден голос не турбує тебе, і жодного зайвого звуку окрім булькотіння чайничка та лагідного цокотіння годинника.

“Тут немає жодного телезахисту!” – не втримався і пробубонів він.

“А,” – сказав старий чоловік – “У мене ніколи не було жодного з них. Занадто дорого. І я здавалося ніколи не відчував потреби у ньому, якось так. Ось це гарний розкладний столик, там у кутку. Одначе, звісно, вам доведеться приладнати нові шарніри якщо ви забажаєте використовувати відкидні борти.”

Там у іншому кутку була невеличка книжкова шафка і Вінстон почав було линути до неї. Але в ній не було нічого окрім сміття. Вистежування та винищення книжок було здійснено у кварталах пролів з тією ж ретельністю та досконалістю як і усюди. Було дуже неймовірно щоб десь у Океанії ще лишилася б копія книжки надрукована раніше ніж 1960го року. Старий чоловік, все ще тримаючи лампу,стояв перед картиною у рамці з червоного дерева яка висіла з іншого боку від каміну навпроти ліжка.

“Ось, якщо так трапиться що вас зацікавлять старовинні гравюри…” – делікатно розпочав було він.

Вінстон підійшов, щоб ретельніше поглянути на цю картину. Це була крицева гравюра якогось овального будинку з прямокутними вікнами і невеличкою вежею попереду. Навколо будинку була огорожа, а у дальньому кінці щось схоже на статую. Вінстон дивився на неї деякий час. Вона здавалася тьмяно знайомою, проте він не міг пригадати цю статую.

“Раму прикріплено до стіни,” – сказав старий чоловік – “але я міг би відкрутити її задля вас, насмілюся запропонувати.”

“Я знаю цю будівлю,” – зрештою сказав Вінстон – “Зараз це руїна. Вона знаходиться посеред вулиці навпроти Палацу Правосуддя.”

“Усе вірно. Навпроти Суду. Вона була розбомблена – ох, багато років тому. Колись це була церква – церква Св. Клемента Датського так вона звалася.” Він вибачально апологетично посміхнувся, неначе усвідомив що сказав щось сміховинне, та додав : “Апельсини та лимони, кажуть Св. Клемента дзвони!”

“Що це?” – запитав Вінстон.

“Ох – Апельсини та лимони, кажуть Св. Клемента дзвони. Це рима з тих часів коли я ще був хлопчиком. Як там далі я не пам’ятаю, але знаю як воно закінчується : Ось і свічечка, щоб твоє ліжко запалити, ось і тесак щоб твою голівоньку відрубити. Це певного роду дитяча гра або танок. Вони ставали з обох боків і тримали з’єднаними руки у тебе над головою, наче арка, під якими ти проходив, а коли доходило до місця – Ось і свічечка, щоб твоє ліжко запалити, ось і тесак щоб твою голівоньку відрубити – вони швидко опускали свої руки донизу і намагалися тебе впіймати. Це був віршик який містив перелік назв церков. Там згадувалося про всі церкви Лондона – про всі найголовніші церкви, ось так.”

Вінстон поринув у імлисті здогади до якого ж століття належала ця церква. Завжди було дуже важко визначити точний вік Лондонських будівель. Будь-що велике та вражаюче, якщо можна було цілком обґрунтовано сказати що воно нещодавно з’явилося, про це можна було автоматично виголосити, що воно збудоване після Революції, а будь-що вочевидь збудоване більш ранньої дати приписувалося якомусь туманному періоду що звався Середні віки. Вважалося, що у епоху капіталізму не було створено жоднісінької матеріальної або духовної цінності. Ніхто не міг більше вивчати історію по архітектурі, так само як ніхто не міг її більше вивчати по книжках. Статуї, присвяти, меморіальні камені, назви вулиць – будь-що, що могло хоч трохи пролити світла на минуле, систематично замінювали.

“Я ніколи не знав, що це була церква,” – сказав він.

“Насправді, ще багато з них лишилося,” – сказав старий чоловік – “проте їх використовують для інших потреб. Як же, як же далі було у віршику?А! Згадав! Апельсини і лимони, кажуть Св. Клемента дзвони, Ти винен мені три фартинга, кажуть дзвони Св. Мартина… Ось так, це все що я можу пригадати. Фартинг це була дрібна мідна монета, що виглядала дуже схожою на цент.”