Слава ЗСУ!

Вона вже розвернулася щоб піти геть звідси,але роздратовано вирішила повернутися ненадовго. Вона навіть перехилилася через стрімчак,щоб подивитися у чому ж там справа. Він стояв трохи позаду від неї, і він поклав свою долоню їй на талію аби притримати її. Цієї миті йому зненацька спало на думку наскільки цілковито на одинці вони були тут. Там не було жоднісінької людської істоти неподалік, жоднісінький листочок не шепотів, жоднісінька пташка не співала. У місці на зразок цього небезпека того що у ньому може бути прихований мікрофон була дуже мала, і навіть якщо б тут і був мікрофон він би вловив тільки звуки. Це був найспекотніший, наймлявіший час дня, піт рясно лоскотав його обличчя. І ця думка уразила його…

“Чому ти не зміг добряче підштовхнути її?” – запитала Джулія – “Я б змогла.”

“Так,люба, ти б змогла. І я б теж зміг, якщо би я тоді був тим ким я є зараз. Або можливо я б зміг – я не певен.”

“Ти шкодуєш про те, що ти не зробив цього?”

“Так. Загалом шкодую,що не зробив цього.”

Вони сиділи пліч-о-пліч на брудній підлозі. Він пригорнув її ближче до себе. Її голівонька спочивала на його плечі, приємний аромат її волосся змагався зі смородом голубиного лайна. Вона була дуже молодою, подумав він, вона все ще чекає чогось від життя, вона не розуміє що зіштовхування незручної людини зі стрімчака нічого не вирішує.

“Насправді я не бачу жодної різниці,” – сказав він.

“Тоді чому ти шкодуєш,що не зробив цього?”

“Тільки тому що я віддаю перевагу позитиву перед негативом. У цій грі до якою нас залучено, ми не можемо виграти. Деякі з поразок легші за решту, от і все.”

Він відчув як її плечі рушили на знак незгоди. Вона завжди суперечила йому коли він казав будь-що такого роду. Вона не могла прийняти це як закон природи те,що особистість завжди програє. По своєму вона усвідомлювала що власне вона приречена, що раніше чи пізніше Поліція Думок може впіймати і вбити її, але іншою частиною своєї свідомості вона вірила, що якимось чином можливо сконструювати та збудувати потаємний світ у якому ти міг би жити за власною волею. Все що тобі потрібно – це вдача, вправність та хоробрість. Вона не розуміла що вже не лишилося таких явищ як щастя, що попереду у далекому майбутньому залишилась лише перемога, задовго після твоєї смерті, що від миті проголошення війни Партії краще думати про себе як про мерця.

“Ми є мертві,” – сказав він.

“Поки що ми не є мертві,” – сказала Джулія прозаїчно.

“Не фізично. Шість місяців, рік – п’ять років можливо. Я боюся смерті. Ти молода, отож вочевидь ти більше боїшся цього ніж я. Безсумнівно ми повинні відтягнути це на якомога пізніше, наскільки нам настане снаги для цього. Але різниця невелика. Допоки людська істота залишається людиною, смерть та життя це одне й те саме.”

“Ох,нісенітниця! З ким би ти краще спав зі мною чи зі скелетом? Хіба ти не насолоджуєшся тим що живий? Чи подобається тобі відчувати : це в мені, це у моїй долоні, це у моїх ногах, що я реальна, що я цілісна, що я жива! Тобі подобається ЦЕ?”

Вона обернулася і щільно притислася усім своїм їством до нього. Він міг відчути її груди, їх дозрілу пружність, крізь її спецодяг. Її тіло здавалося наповнює його чимось молодим, вируючим та потужним.

“Так, мені подобається це,” – відповів він.

“Тоді припини патякати про помирання. А зараз слухай, любий, нам потрібно з’ясувати час нашої наступної зустрічі. Ми вже можемо як і раніше повернутися до того місця у лісі. Ми вже зробили для цього добрячу довгу перерву. Але ти мусиш дістатися туди цього разу вже іншим шляхом. Я все вже спланувала. Ти сядеш у потяг – дивись-но, я намалюю це для тебе.”

І у свій звичайний практичний триб вона нашкребла докупи невеличкий квадратик пилу і гілочкою з голубиного гнізда почала малювати мапу на підлозі.

Глава 4

Вінстон оглянув ту стару й пошарпану кімнатку,що була розташована над крамничкою Містера Чаррингтона. Біля вікна стояло те саме величезне ліжко із беззастережно розкуйовдженими вовняними ковдрами та непокритим валиком для подушки. Старомодний годинник з дванадцятигодинним циферблатом мірно цокотів на камінній поличці. У кутку, на розкладному столику, скляне прес-пап’є, яке він придбав під час свого попереднього візиту, м’яко мерехтіло у напівтемряві.

Біля камінної решітки стояли покоцаний масляний пальник, каструлька та дві чашки, що їх завбачливо надав Містер Чаррингтон. Вінстон запалив пальничка та поставив на нього каструльку з водою,щоб скип’ятити. Він приніс цілий пакет кави “Перемога” і трохи таблеток сахарину. Стрілки годинника показували сімнадцяту двадцять: насправді ж була дев’ятнадцята двадцять. Вона прийде о дев’ятнадцятій тридцять.