Слава ЗСУ!

“Парфуми теж!” – сказав він.

“Так,любий,парфуми теж. А чи знаєш ти,що я зроблю наступного разу? Я збираюся десь дістати справжнє жіноче плаття та носити його замість цих триклятих штанів. Я буду носити шовкові панчохи та туфлі на високих підборах! У цій кімнаті я збираюся бути жінкою, а не товаришем з Партії.”

Вони жбурнули свій одяг геть та зійшли на величезне ліжко з червоного дерева. Це був перший раз коли він повністю оголив себе у її присутності. Дотепер він занадто соромився свого блідого та худорлявого тіла, з варикозними венами що випиналися на його литках та із знебарвленим клаптем на його щиколотці. Там не було простирадел, але та вовняна ковдра на якій вони лежали була пошарпаною та гладенькою, та цей розмір і ця пружність цього ліжка щиро вражала їх обох. “Цілком певно,що воно повне жучків, але кого це хвилює?” казала Джулія. Ніхто і ніколи не бачив подвійного ліжка у наші дні, окрім як у домівках пролів. Вінстон якось спав у такому коли ще був підлітком: Джулія ще ніколи не спала у такому раніше, наскільки вона себе пам’ятала.

Незабаром вони поснули,але ненадовго. Коли Вінстон прокинувся,то стрілки годинника підкралися вже майже до дев’ятої. Він не поворухнувся, тому що Джулія спала поклавши свою голову на вигин його руки. Більшість її макіяжу перейшла на його власне обличчя або на валик для подушки, але легкий дотик рум’ян все ще яскраво підкреслював красу її вилиць. Жовтий промінчик західного сонця впав на бильце ліжка і освітив камін, де вода у каструльці швидко википала. Унизу на подвір’ї та жіночка припинила співати, але слабкі вигуки дітей все ще долинали з вулиці. Він гадав чи у тому дивовижному минулому було нормальним досвідом ось так лежати у ліжку, у прохолоді літнього вечора, чоловіку та жінці без жодного одягу на них, займаючись коханням коли вони цього забажають, розмовляючи про те чого вони забажають, не відчуваючи жодного примусу для підйому, просто лежачи ось так та слухаючи сповнені злагоди звуки знадвору. Напевно там могло ніколи і не бути такого часу коли це здавалося звичайним? Джулія прокинулася, протерла свої оченята, та обперлася на свої лікті щоб подивитися на масляний пальник.

“Половина води геть википіла,” – сказала вона – “Я встану та зроблю кави трохи згодом. Ми ще маємо годину. О котрій вони вимикають світло у ваших квартирах?”

“О двадцять третій тридцять.”

“У гуртожитку о двадцять третій. Але ти повинен приходити раніше за це, тому що…Привіт! А ну геть, брудна тварюко!”

Вона зненацька перехилилася через ліжко, схопила черевик з підлоги та стрімко жбурнула його у куток з хлопчачою хвацькістю своєї руки, саме так як одного разу він бачив як вона жбурнула словник у Гольдштейна, того ранку під час Двох Хвилин Ненависті.

“Що це було?” – з подивом запитав він.

“Пацюк. Я бачила як він висунув свого мерзенного носа з-під стінної панелі. Там унизу є діра. Я добряче налякала його, хай там як.”

“Пацюки!” – пробубонів Вінстон – “У цій кімнаті!”

“Вони геть усюди,” – байдуже сказала Джулія як тільки знову вляглася – “Ми навіть маємо їх на нашій кухні у гуртожитку. Деякі частини Лондону просто кишать ними. Чи ти знав що вони нападають на дітей? Так, вони нападають. На деяких з цих вулиць жодна жінка не насмілиться лишити свого малюка самого навіть на дві хвилини. Це велетенські, жирнючі коричневі ті хто роблять таке. І найогидніша річ це те що ці тварюки завжди…”

“НЕ ПРОДОВЖУЙ!” – сказав Вінстон з міцно заплющеними очима.

“Любий! Ти зовсім зблід. У чому справа? Тебе верне від них?”

“Найжахливіший з усіх жахів у світі – це пацюк!”

Вона міцно притислася до нього та огорнула його своїми руками й ногами, так наче вона заспокоювала та підбадьорювала його усією теплотою свого тіла. Він відкрив очі не відразу. Декілька хвилин він мав відчуття,що повернувся у нічне жахіття яке поверталося та пронизувало час від часу його життя. Це завжди було одне й те саме. Він стояв перед стіною з пітьми,а з іншого боку цього було щось нестерпне, щось занадто жахливе щоб поглянути йому в обличчя. У цьому маренні найглибшим з відчуттів був завжди якийсь самообман, тому що він насправді дуже добре знав що ж криється за тією стіною з пітьми. Зі смертельною натугою, неначе вириваючи шматок свого власного мозку, він навіть міг виволочити цю річ назовні. Він завжди прокидався не з’ясувавши як слід що ж це було: але якимось чином це було пов’язане з тим що Джулія казала коли він різко перервав її.

“Мені дуже шкода,” – сказав він – “це пусте. Я просто не люблю пацюків, от і все.”

“Не хвилюйся,любий, ми не матимемо цих брудних тварюк тут. Я запхну цю діру шматком мішковини перш ніж ми підемо. А наступного разу як ми прийдемо сюди я принесу трохи штукатурки та закупорю це як слід.”