Слава ЗСУ!

Та чорна мить паніки вже була напівзабута. Почуваючись трохи соромно за себе, він всівся в узголів’ї ліжка. Джулія вилізла з ліжка, вдягла свій спецодяг, та зробила кави. Той аромат що линув від каструлі був настільки потужний та захоплюючий, що їм довелося зачинити вікно щоб ніхто ззовні не міг зауважити цього та стати надміру допитливим. Що було навіть кращим за смак цієї кави так це її приємна шовковиста м’якість створена цукром, та річ яку Вінстон майже забув за роки споживання сахарину. З однією рукою у кишені та з хлібом із варенням у іншій, Джулія тинялася по кімнаті, позираючи байдуже на книжкову шафу, обираючи найкращий спосіб відновлення розкладного столу, плюхнувшись до розхристаного крісла щоб перевірити чи було воно зручне, та екзаменуючи безглуздий дванадцятигодинний годинник з певного роду толерантною забавою. Вона принесла те скляне прес-пап’є у ліжко,щоб розгледіти його як слід при кращому освітленні. Він узяв його з її долонь,зачарований, як і завжди, м’яким дощоподібним зовнішнім виглядом цього скла.

“Що це таке на твою думку?” – запитала Джулія.

“Я не вважаю це чимось – я маю на увазі, я вважаю що це навіть не має жодного практичного застосування. Це те що найбільше мені подобається у ньому. Це маленький клаптик тої історії яку вони забули або замінили. Це послання сторічної давнини,якби я тільки знав як прочитати його.”

“А та картина ось там,” – вона кивнула на гравюру на протилежному боці – “вона б могла теж бути сторічної давнини?”

“Більше того. Двохсотрічної, насмілюся сказати. Ніхто точно не скаже. Це неможливо – з’ясувати точний вік будь-чого у наші дні.”

Вона підійшла аби поглянути на це. “Ось де та тварюка висовувала свого носа,” – сказала вона, копаючи стінну панель прямісінько під тією картиною. “Що це за місце?Я вже десь раніше бачила його.”

“Це церква,або принаймні це колись була церква. Св. Клемент Датський ось як вона звалася.” Уривок того віршика, що його розповів йому Містер Чаррингтон спав йому на думку, і він додав напівностальгічно : “Апельсини та лимони кажуть Св. Клемента дзвони!”

До його великого здивування вона продовжила цей рядок:

“Ти винен мені три фартинга, кажуть дзвони Св. Мартина,

Коли ти заплатиш мені, кажуть дзвони Старого Бейлі…”

“Я не пам’ятаю як воно там далі йдеться. Але я у будь-якому разі пам’ятаю як воно закінчується – “Ось і свічечка, щоб твоє ліжко запалити, ось і тесак щоб твою голівоньку відрубити!””

Це було схоже на дві половинки паролю. Але там повинен бути ще один рядок опісля “дзвони Старого Бейлі”. Можливо він зможе витягнути це з пам’яті Містера Чаррингтона, якщо він відповідно підштовхне його до цього.

“Хто тебе навчив цього?” – запитав він.

“Мій дідусь. Він часто розповідав мені це коли я ще була маленькою дівчинкою. Його було випаровано коли мені було вісім – у будь-якому разі, він зник. Я й досі гадаю що ж таке лимони,” – невідповідно додала вона – “Я вже бачила апельсини. Вони певного роду округлі жовті фрукти з товстою шкіркою.”

“Я пам’ятаю лимони,” – сказав Вінстон – “Вони були дуже поширені у п’ятдесяті. Вони були настільки кислими,що ти це міг відчути не тільки на смак,а навіть і на запах,так що аж слина котилася.”

“Закладаюся що під цією картиною повно жучків,” – сказала Джулія – “Колись я зніму її та як слід приберу там усе. Я вважаю,що вже майже час нам піти. Я повинна розпочати змивати цю фарбу геть. Хай йому грець! Я змию помаду з твого обличчя опісля цього.”

Вінстон не вставав ще декілька хвилин. Кімната потемніла. Він обернувся до світла лампи що була перед ним та влігся зазираючи у те скляне прес-пап’є. Нескінченно принадною річчю був не шматок коралу,а внутрішній вигляд власне цього скла. У ньому відчувалася така глибина,але водночас воно було майже прозорим наче повітря. Це було так неначе поверхня скла була небесним склепінням,що приховує крихітний світ у собі з цілковито його власною атмосферою. Він мав таке відчуття,що він може потрапити усередину нього, і що насправді він вже всередині нього, разом з цим ліжком з червоного дерева та розкладним столиком, і з тим годинником та тим крицевим гравіюванням, і з власне цим прес-пап’є. Це прес-пап’є було кімнатою у якій він знаходився, а цей корал це було життя Джулії та його власне, застигле у певного роду вічності у самому серці цього кристалу.

Глава 5

Саймі випаровано. Одного ранку він просто не прийшов на роботу : декілька порожньомозких людей прокоментували його відсутність. Наступного дня ніхто навіть не згадував про нього. На третій день Вінстон пішов до вестибюлю Відділу Записів,щоб поглянути на дошку оголошень. Одне з повідомлень містило надрукований перелік членів Шахового Комітету,одним з яких був Саймі. Він виглядав точнісінько так само як і раніше – не було жодного викреслення у ньому – але він став на одне ім’я коротший. Цього було досить. Саймі втратив чинність до існування: він ніколи не існував.