Слава ЗСУ!

Глава 7

Вінстон прокинувся з очима повними сліз. Джулія пригорнулася до нього спросоння, пробубонівши щось що могло означати “Що сталося?”.

“Я спав…” – почав було він і відразу ж спинився. Це було занадто складно вимовити це словами. Був власне цей сон і спогади пов’язані з ним,що спливли у його свідомості за ці декілька секунд після пробудження.

Він лежав на спині із широко заплющеними очима, все ще просочений глевкою атмосферою цього сну. Це був безбережний, світозорий сон у якому цілковито усе його життя здавалося випросталося поперед ним неначе Дике Поле літнього вечора опісля дощу. Це усе відбувалося всередині того скляного прес-пап’є, але поверхня того скла була небесним куполом, і всередині цього куполу усе потопало у чистому м’якому світлі у якому він міг бачити на безмежні відстані. Цей сон також охоплював – насправді, у якомусь сенсі він з цього складався та саме у цьому полягав – той жест руки зроблений його матір’ю, і зроблений знову за тридцять років потому тією Єврейською жінкою яку він побачив у кінохроніці і яка намагалася заступити маленького хлопчика від куль, допоки гелікоптер не підірвав їх обох на шмаття.

“Чи ти знаєш,” – сказав він – “що до цієї миті я вірив у те,що я вбив власну матір?”

“Чому ти її вбив?” – спитала Джулія,майже сплячи.

“Я не вбивав її. Не фізично.”

У цьому сні він пригадав свій останній проблисковий погляд на свою матір, і за якусь мить пробудження та китиця невеличких подій,що огортала його, цілковито уся повернулась до нього. Це були спогади які він певно навмисно виштовхував геть зі своєї свідомості вже багато років поспіль. Він був не певен у цій даті, але він не міг бути молодшим за десятирічний вік, можливо йому було дванадцять, коли це сталося.

Його батько зник за якийсь час раніше до цього, наскільки раніше він не міг пригадати. Він краще пам’ятав ті гамірні,безладні та нелегкі умови того часу: усі ті періодичні паніки з приводу повітряних нальотів і ті квапливі укриття у станціях метрополітену, і ті колони рваного буту що стирчали звідусіль, ті незрозумілі відозви розклеєні по всіх кутках вулиці, ті зграї молодиків усі у сорочках однакового кольору, ті велетенські черги перед булочними, той пульсуючий автоматний вогонь десь вдалечині – а головним чином, той факт що ніколи не було вдосталь їжі. Він пам’ятав довжелезні дні проведені з іншими хлопчаками у цупкуватому жебракуванні біля сміттєвих урн та просто куп сміття, визбируючи жили капустяного листя, картопляне лушпиння, іноді навіть вишкребки черствих та затхлих хлібних скоринок з яких вони обережно зішкрябували золу; а також у очікуванні проїжджаючих вантажівок, що курсували по сталих маршрутах і як відомо перевозили корми для худоби, і з яких, коли вони підстрибували на ходу через бакаювату дорогу, іноді вивалювалось декілька шматочків макухи.

Коли його батько зник, його мати не виказувала жодного подиву або жагучого горя, але несподівані зміни пройшли крізь неї. Вона здавалося стала цілковито позбавлена волі до життя. Це було очевидним навіть для Вінстона,що вона чекає на щось про що вона знала,що це обов’язково відбудеться. Вона робила усе що було потрібно – готувала, прала, штопала, застеляла ліжко, мила підлогу, змахувала пил з камінної полички – завжди дуже повільно та з дивовижною нестачею зайвих рухів, неначе образ створений живописцем що рухається за своєю власною волею. ЇЇ щедре, гарної статури тіло здавалося природнім чином постійно повертається до стану незворушного спокою. Чотири години поспіль вона могла майже незворушно сидіти на ліжку,доглядаючи його молодшу сестру – крихітне, хворобливе, дуже мовчазне дитя віком двох або трьох років, з обличчям схожим на мавпочку через худорлявість. Дуже зрідка вона могла взяти Вінстона на руки та міцно пригорнути його до себе не промовляючи ані слова. Він усвідомлював, не зважаючи на свою молодість та егоїзм,що це якось пов’язано з тою ніколи не згадуваною річчю що мала відбутися.