Слава ЗСУ!

Він пам’ятав ту кімнату де вони жили – темна, затхлопахнуча кімната яка здавалася напівзаповненою ліжком з білим стьобаним покривалом. Там був газовий пальник біля камінної решітки і поличка де лежала їжа,а зовні на сходовій площадці була коричнева керамічна раковина спільна для декількох кімнат. Він пам’ятав як величне немов статуя тіло його матері згиналося над газовим пальником помішуючи щось у каструльці. Але краще за все він пам’ятав свій нескінчений голод та шалено люті,брудні,огидні та ниці бійки під час прийому їжі. Він міг запитувати свою матір докучливо скиглячи, без кінця та краю, чому не було більше їжі, він міг здіймати лемент,волати, буйно лаятися на неї (він навіть пам’ятав той тон свого голосу, який почав ламатися передчасно та іноді вибухав рокотом якимось дивним чином), або він міг спробувати вдатися до шмаркато-лицемірного виклянчуючого висловлювання пафосного страждання у своїх намаганнях отримати більше ніж йому дісталося. Його матір була цілком готова віддати йому більше ніж він отримав. Вона прийняла це як належне,що він, “хлопчик”, мав би мати більшу порцію : але хай наскільки більше вона давала йому він незмінно вимагав ще більше. Під час кожного прийому їжі вона могла благати його не бути егоїстом та пам’ятати що його молодша сестра була хворою і також потребувала їжі, але усе це було намарно. Він міг голосно волати сповнений гніву коли вона припиняла черпакувати, він міг намагатися вирвати каструлю з черпаком з її рук, він міг спробувати загарбати ті крихти з тарілки його сестри. Він знав, що цим він прирікає їх обох на голодну смерть, але нічим не міг зарадити цьому; він навіть відчував,що має право чинити так. Той невідступний голод у його шлунку здавалося виправдовував його. Між прийомами їжі, якщо його мати не стояла на варті, він постійно цупив ті жалюгідно злидарські запаси їжі з тої полички.

Одного дня надійшов шоколадний раціон. Тижні або ж навіть місяці минули від останнього такого надходження. Він досить чітко пам’ятав той дорогоцінний маленький солоденький шматочок шоколаду. Це була двоунційна плиточка (вони все ще вживали унції у ті дні) на усіх трьох. Було очевидним,що її треба обов’язково поділити на три рівні частини. Зненацька, неначе він почув когось іншого, Вінстон почув себе вимагаючого гучним рокочучим голосом, що він має отримати увесь цей шмат. Його матір казала йому не бути таким жадібним. На це він відповів довжелезним, докучливо скиглячим обґрунтуванням, що зациклено повторювався, з лементом, скавучанням, слізьми, протестуючими умовляннями та торгом. Його крихітна сестра, вчепилася в свою матір обома руками, точнісінько так само як немовля мавпочки, та сиділа дивлячись через її плече на нього своїми великими, скорботними очима. Зрештою його матір відламали три чверті цього шоколаду та віддала їх Вінстону, а іншу чверть віддала його сестрі. Маленька дівчинка тримала їх у руці та тупо витріщалася на них, можливо навіть не знаючи що ж це було. Вінстон стояв і дивився на неї якусь мить. Потім несподіваним швидким ривком він вихопив той шматочок шоколаду з рук своєї сестри та почав тікати до дверей.

“Вінстон!Вінстон!” – звала його матір услід – “Повернися! Поверни своїй сестрі її шоколад!”

Він спинився,але не повернувся. Стривожені очі матері застигли на його обличчі. Навіть зараз він думав про ту річ, він не знав що це було, не знав у чому суть того що трапилося. Його сестра, свідома того що її якимось чином пограбували, видала слабкий та немічний стогін. Його матір огорнула своєю рукою цю дитину та притисла її обличчя собі до грудей. Щось у цьому жесті казало йому,що його сестра помирає. Він обернувся та втік вниз по сходах, з тим липко розтікшимся по його долоні шоколадом.

Він ніколи більше не бачив своєї матері. Після того як він зжер той шоколад, він відчув якийсь сором за себе та вештався вулицями декілька годин поспіль, допоки голод не повернув його додому. Коли він повернувся його матір вже зникла. Це вже стало нормою у ті часи. Нічого не пропало з кімнати окрім його матері та сестри. Вони не узяли жодного одягу, навіть не взяли пальто його матері. До цього дня він не знав і не мав жодної певності у тому,що його матір мертва. Було цілком можливо,що її лише було заслано до таборів примусової праці. А щодо його сестри,то вона могла бути перевезеною, так само як і Вінстон, до однієї з тих колоній для безпритульних дітей ( Центри Переробки та Виправлення, так вони їх звали) які зростали наче гриби внаслідок громадянської війни, або її могло бути заслано до того ж трудового табору разом з його матір’ю, або просто покинуто десь або деінде на вірну смерть.