Слава ЗСУ!

Той сон все ще зберігав свою живу яскравість у його свідомості, особливо той огортаючий захисний жест її руки у якому здавалося і містилося усе його сакральне значення. Його розум повернувся назад до того іншого сну,що відбувся два місяці тому. Точнісінько так само як його матір сиділа на тому вицвілому та зношеному, білостьобаному ліжку, з тим дитям що горнулося до неї, так само вона сиділа й у тому кораблі що потопав, далеко унизу під ним, та поринаючи усе глибше з кожною хвилиною, але все ще дивлячись угору на нього крізь ту похмуро чорніючу воду.

Він розповів Джулії цю історію зникнення його матері. Не розплющуючи своїх очей вона перевернулася та вмостилася у більш комфортну для неї позу.

“Я чекала на те,що ти у ті дні був маленькою огидно-потворною свинею,” – сказала вона розпливчасто – “Усі діти такі свині.”

“Так. Але справжня сіль цієї історії…”

З її дихання було очевидно зрозумілим, що вона знову повернулася до спання. Він хотів продовжити розмовляти про свою матір. Він не припускав, з того що він міг пригадати про неї,що вона була аж такою надзвичайною жінкою,тим більше розумною; проте вона володіла якоюсь шляхетністю,якоюсь чистотою, просто тому що ті стандарти яким вона корилася були її особистими. Її почуття були її власними та не могли бути замінені зовні. Це могло зовсім не спадати їй на думку, що дія яка є марною у такий спосіб стає безглуздою. Якщо ти кохаєш кого-небудь, ти кохаєш його, і коли тобі більше нічого дати йому, ти все ще можеш віддати своє кохання. Коли решта шоколаду була втрачена, його матір огорнула своїми руками те дитя. Це було на марно, це нічого не змінювало, це не виробляло ще шоколаду, це не відвертало смерті того дитя чи її власної; але це здавалося природнім для неї чинити так. Та жінка біженка на човні також укривала її маленького хлопчика своєю рукою і це не краще захищало від куль ніж аркуш паперу. Найжахливіша річ яку чинила Партія це переконувала, вбиваючи тобі в макітру, що це лише спонуки, лише почуття, які не мають жодної ваги, допоки водночас грабувала тебе щосили,позбавляючи тебе будь-якої влади у матеріальному світі. А коли тебе вже було міцно затиснено у лещатах Партії, то щоб ти відчував або не відчував, щоб ти діяв або ухилявся від дії, не мало цілковито ніякої різниці. Щоб не сталося тебе було стерто, і ані про тебе, ані про будь-які твої дії ніколи знову не буде почуто. Тебе було крадькома начисто вимито з потоку Історії. Проте для тих людей що жили лише два покоління тому це могло здатися і не таким вже й вкрай важливим, тому що вони не намагалися замінити історію. Вони були керовані особистою прихильністю та родинними почуттям, які вони не піддавали жодному сумніву. Що мало значення так це особисті взаємовідносини, цілковито безпорадний жест, обійми, сльоза, слово сказане помираючій людині, могли мати цінність власне у собі. Проли, це зненацька спало йому на думку, все ще лишалися у цьому стані. Вони не були віддані ані Партії, ані країні, ані ідеї, вони були віддані один одному. Уперше в своєму житті він не зневажав пролів або думав про них лише як про інертну силу яка може одного дня повернутися до життя та відновити цей світ. Проли все ще лишалися людьми. Вони не стали безсердечними та заскорузлими всередині. Вони міцно тримаються за ті свої примітивні емоції, які він має наново вивчити своїми свідомими потугами. І під час своїх роздумів він згадав,ніби без видимої причини, як декілька тижнів тому він бачив відірвану долоню що лежала на тротуарі і як він пнув її до стічної канави неначе це був качан капусти.

“Проли це людські істоти,” – сказав він вголос – “Ми не люди.”

“Чому ні?” – запитала Джулія,яка знову прокинулася.

Він ненадовго задумався. “Чи спадало на думку тобі колись,” – сказав він – “що найкращою річчю для нас було б просто піти звідси допоки не стало занадто запізно, і ніколи не бачити одне одного знову?”

“Так,любий, це спадало мені на думку, декілька разів. Але я все одно не збираюся чинити так.”

“Нам пощастило,” – сказав він – “але це не може так і надалі тривати. Ти молода. Ти виглядаєш нормально та безвинно. Якщо ти відцураєшся від таких людей як я, то ти зможеш лишатися живою ще принаймні п’ятдесят років.”

“Ні. Я усе це ретельно продумала. Що робиш ти – те й я робити буду. І не будь таким занепалим духом.Лишатися живою – це одне з моїх найкращих вмінь.”

“Ми можемо бути разом ще півроку – рік – скільки точно ніхто не знає. Та зрештою ми все одно напевно будемо розлучені. Чи ти усвідомлюєш якими цілковито самотніми ми будемо? Тієї миті коли вони схоплять нас не буде нічого, цілковито нічогісінько, бодай хоч чогось що один з нас зможе зробити для іншого. Якщо я зізнаюся, то вони розстріляють тебе, і якщо я відмовлюся зізнаватися, то вони все одно розстріляють тебе. Нічого з того що я можу зробити або сказати, або втримати себе від казання чогось, не відкладе твоєї смерті навіть і на п’ять хвилин. Жоден з нас навіть не буде знати чи ще живий, чи вже мертвий інший. Ми будемо цілковито позбавлені будь-якої сили чи можливості. Єдина річ яка дійсно буде мати значення це те чи зможемо ми не зрадити одне одного, хоча навіть у цьому не буде ані найменшої різниці.”