Слава ЗСУ!

“Пункти один кома п’ять кома сім схвалити цілкомтямущі крапка пропозиція вміщує пункт шість подвійноплюс безглуздо межує думкозлочин відмінити крапка непродовжувати побудоватямуща часткоотримання оцінки механічні витрати крапка кінець повідомлення.”

Він підвівся обережно та неквапливо зі свого стільця та підійшов до них по безшумному килимку. Трошки від офіційної атмосфери здавалося зникло від нього разом із словами з Новосуржу, але вираз його обличчя був ще суворіший ніж зазвичай, неначе він був невдоволений через те що його потурбували. Той жах який Вінстон вже відчував несподівано вистрелив наскрізь цівкою звичайнісінької зніяковілості. Йому здавалося достатньо ймовірним, що він просто вчинив безглузду помилку. Які такі докази він мав насправді,де-факто, що О’Брайєн був якогось роду політичним змовником? Нічого окрім раптового спалаху очей та єдиного двозначного вислову: окрім цього, лише його потаємні уявлення, засновані на снах та мріях. Він навіть не міг позадкувати через відмовку що він нібито прийшов лише позичити словника, тому що у такому випадку присутність Джулії неможливо було пояснити. Допоки О’Брайєн проходив повз телезахист, здавалося якась думка вразила його. Він спинився, обернувся та натиснув перемикач на стіні. Почулося різке клацання. Голос з телезахисту зник.

Джулія видала крихітний зойк, певного роду писк здивування. Навіть посеред своєї паніки, Вінстон аж занадто був приголомшений аби втримати свого язика за зубами.

“Ви можете його вимикати!” – сказав він.

“Так,” – сказав О’Брайєн – “ми можемо вимикати його. Ми маємо такий привілей.”

Він вже стояв навпроти них. Його суцільно кремезна статура височіла мов вежа над ними обома,а вираз його обличчя був все ще таким,що не піддається розшифровці. Він все ще чекав, якось суворо та непохитно, щоб Вінстон заговорив, але про що? Навіть зараз було цілком зрозуміло, що він був лише заклопотаним чоловіком який роздратовано гадав чому ж все таки його перервали. Ніхто не розмовляв. Опісля вимкнення телезахисту ця кімната здавалася мертвенно тихою. Секунди жахливо маршували повз. З величезною натугою Вінстон продовжував утримувати свій погляд на О’Брайєні. Потім зненацька це суворе обличчя розтануло на те, що можна б було назвати початком посмішки. Зі своїм характерним жестом О’Брайєн поправив на носі свої окуляри.

“Мені це сказати,чи ви самі скажете?” – запитав він.

“Я скажу це,” – відразу ж відповів Вінстон – “Ця річ насправді вимкнена?”

“Так, усе вимкнено. Ми тут самі.”

“Ми прийшли сюди тому що…”

Він затнувся, уперше чітко усвідомлюючи усю ту тьмяність його власних мотивів. Він і досі насправді не знав якого ж роду допомоги йому чекати від О’Брайєна, це було нелегко сказати чому ж він прийшов сюди. Він продовжив, усвідомлюючи що те, що він скаже певно прозвучить жалюгідно та претензійно водночас:

“Ми віримо що існує певного роду змова, певного роду таємна організація що працює супроти Партії і вас залучено до неї. Ми бажаємо приєднатися та працювати на неї. Ми є ворогами Партії. Ми зневірилися у принципах Інгсоцу. Ми думкозлочинці. Ми також і перелюбці. Я кажу це вам тому що ми бажаємо передати свої долі на вашу милість. Якщо ж ви бажаєте щоб ми звинуватили себе у будь-який інший спосіб,то ми готові.”

Він спинився та поглянув через своє плече з таким відчуттям ніби двері щойно відчинилися. І дійсно, той маленький жовтолиций слуга увійшов без попереднього стуку у двері. Вінстон побачив що він ніс тацю з графином та бокалами.

“Мартін є одним з нас,” – сказав незворушно О’Брайєн – “Неси напої сюди, Мартіне. Поклади їх на той круглий столик. Чи достатньо у нас стільців? Тоді ми можемо гарно всістися та пити їх у цілковитому комфорті. Принеси й собі стілець, Мартіне. Це справжнє діло. Ти можеш припинити бути слугою на наступні десять хвилин.”

Той маленький чоловічок всівся, достатньо легко та невимушено, проте все ще із слугоподібною аурою, з аурою особистого слуги що насолоджується цим привілеєм. Вінстон розглядав його краєчком свого ока. Його вразило що цей чоловік усе своє життя грав свою роль, і те що він ніби відчував що це занадто небезпечно скинути цю свою набуту подобу бодай на мить. О’Брайєн узяв графин за шийку та наповнив бокали темно-червоною рідиною. Це пробудило у Вінстоні тьмяні спогади чогось баченого ним дуже давно на стіні чи то на афіші – величезна пляшка облаштована електричним світлом яка здавалося рухалася вгору та вниз і виливала свій вміст до бокалу. Бачена згори ця речовина здавалася майже чорною, але у графині воно мерехтіло наче яскраво-червоний рубін. Воно мало кисло-солодкий запах. Він побачив як Джулія бере свій бокал та нюхає це з щирою цікавістю.