Але також було цілком ясно та зрозуміло, що всебічне підвищення багатства та матеріальних цінностей загрожувало знищенням – насправді,у якомусь сенсі це і було знищенням – ієрархічного суспільства. У світі у якому кожен працював дуже обмежену кількість годин, мав вдосталь їжі, жив у будинку з ванною кімнатою та холодильником, володів автівкою або навіть аеропланом, та найбільш очевидна і можливо найбільш важлива форма нерівності могла вже зникнути. Якщо ж це одного разу стало загальним, добробут міг і не надавати відмінності. Це було можливим,без жодних сумнівів, уявити суспільство у якому ДОБРОБУТ,у розумінні персональної власності та розкошів, міг би бути рівномірно розповсюджений, допоки ВЛАДА лишалася б у руках невеликої привілейованої касти. Але на практиці таке суспільство не могло довго лишатися стабільним. Якщо ж вільним часом та безпекою насолоджувалися схоже геть усі, та величезна кількість людських істот які були нормально очманілі від бідності могли стати грамотними та могли навчитися думати власне про себе; і коли вони вже одного разу досягли цього,вони могли раніше чи пізніше усвідомити що привілейована меншість не має жодних посадових обов’язків,і вони могли змести її геть. За більш-менш тривалий період часу, ієрархічне суспільство мало єдино можливу основу у бідності та байдужості. Повернення до сільськогосподарського минулого,як деякі мислителі початку двадцятого століття мріяли вчинити,не було корисним та здійсненим рішенням. Це суперечило з тією схильністю до механізації яка стала квазіпідсвідомою і квазіінстинктивною скрізь геть майже по усьому цьому світові, і більше того, будь-яка країна яка лишалася на промислових задвірках була безпорадною у військовому сенсі та була приреченою бути підкореною, прямо чи опосередковано, своїми більш розвиненими суперниками.
Не було також задовільним рішенням тримати ці маси у бідності жорстко обмежуючи виробництво товарів. Це відбулося у великій мірі протягом цієї останньої фази капіталізму,приблизно між 1920 та 1940. Економіка багатьох країн перейшла у застійну відсталість, землі були виведені з обробки,основні виробничі засоби перестали збільшуватися,великі масиви населення були не допущені до праці та лишалися напівживими лише за допомогою Державних субсидій. Але це,також, викликало військову слабкість, і ті злидні які це викликало були вочевидь не необхідними, це зробило спротив неминучим. Головною проблемою було як втримати коліщатка промисловості працюючими без збільшення реального добробуту у всьому світі. Товари повинні бути виробленими,але вони не повинні бути поширені. І на практиці єдиним шляхом успішного досягнення цього були безперервні війни.
Істотно важлива дія війни це знищення,не обов’язково людських життів, але даних продуктів людської праці. Війна це шлях розтрощення на друзки, або розчинення у стратосфері, або затоплення у морських глибинах, матерії яка може у противному разі бути використаною аби ці маси почувалися аж занадто комфортабельно, а відтоді, за більш-менш тривалий період часу, і занадто розумними. Навіть коли знаряддя війни є фактично не знищеними, їх виробництво це дуже зручний шлях витрати робочої сили без виробництва будь-чого,що у подальшому може бути спожито. Плавуча Фортеця, наприклад, замкнула у собі таку робочу силу яка могла б збудувати декілька сотен вантажних кораблів. У остаточному підсумку вона зношується перетворюючись на брухт та непотріб, ніколи і нікому при цьому не приносячи жодних матеріальних переваг та користі, і також сприяє витраті величезної кількості робочої сили на побудову ще одної Плавучої Фортеці. Принциповим є те,що першочергово усі ці військові зусилля завжди плануються так аби поглинути будь-який надлишок який тільки може існувати опісля задоволення мінімальних, голих потреб населення. На практиці ці потреби населення є завжди недооціненими, з тим результатом що має місце хронічне скорочення половини нагальних потреб життя;але це розглядається виключно як перевага та користь. Це є навмисною політикою утримувати навіть привілейовані групи десь поблизу межі злиднів, оскільки загальнодержавний стан постійної нестачі підвищує значущість та важливість маленьких привілеїв і таким чином значно збільшує розмежування між цією групою та іншими. Згідно цих стандартів початку двадцятого сторіччя, навіть член Внутрішньої Партії веде суворо аскетичний, напружено працюючий триб життя. Як би то не було, та невелика кількість розкошів що він ними насолоджується – його велика, добре обладнана квартира, та краща текстура його одягу, та краща якість його їжі, напоїв і тютюну, його два або три слуги, його особиста автівка або гелікоптер – міцно прив’язує його до зовсім іншого світу, відмінного від світу члена Зовнішньої Партії, а члени Зовнішньої Партії мають схожі переваги у порівнянні з тими загрузлими у злиднях масами які ми називаємо “проли” . Це соціальна атмосфера блокадного міста, де володіння шматком кінської плоті визначає дану відмінність між добробутом та злиднями. І у той же самий час усвідомлення перебування у стані війни, внаслідок чого у небезпеці, робить передачу усієї влади до рук невеличкої касти здавалося б природньою, незаперечною умовою виживання.
Слава ЗСУ!
