Слава ЗСУ!

“Вона прекрасна,” – пробубонів він.

“Вона має по метру в обхваті на кожне стегно, безсумнівно,” – сказала Джулія.

“Це є її стиль краси,” – сказав Вінстон.

Він тримався за гнучку талію Джулії з легкістю огортаючи її своєю рукою. Від стегна до коліна її бочок був супроти його. Їх тіла ніколи не зможуть створити жодної дитини. Це було тією єдиною річчю яку вони ніколи не зможуть зробити. Лише за допомогою слова виринаючого з вуст, від розуму до розуму, від свідомості до свідомості, могли вони передавати далі цю таємницю. Ця жіночка там унизу не мала ані розуму, ані свідомості, вона мала лише сильні руки, палке серце і родюче черево. Він гадав як багато дітей вона вже народила. Це з легкістю могло бути і п’ятнадцять. Вона мала своє миттєве квітіння, рік, можливо, шипшинової дико-трояндової краси , а потім вона зненацька розбухла неначе запліднена ягідка і стала жорсткою, червоною і грубою, а потім її життя перетворилося на суцільне прання, чищення, штопання, куховарство, прибирання, полірування, лагодження, чищення, прання, спочатку для дітей, потім для онуків, протягом усіх цих неперервних і незломлених тридцяти років. А наприкінці їх вона все ще співає. Це містичне благоговіння, що він його відчував до неї було якимось чином змішане з тим виглядом світло-блакитного, безхмарного неба, що розтягнулося вщент поза цими димарями на нескінчену відстань. Це було досить цікаво думати що це небо було однаковим геть для усіх, у Євразії чи Східазії таке саме як і тут. А всі ті люди під цим небом були також вельми щиро такими самими – геть усюди, геть по всьому цьому світові, сотні тисяч мільйонів людей зовсім як оця, люди необізнані та байдужі до існування один одного, утримувані нарізно за допомогою стін із ненависті та брехні, а проте майже зовсім цілковито однакові – люди які ніколи не були навчені думати , але які запасаються у своїх серцях, шлунках і м’язах тією силою , що зможе одного дня перевернути цей світ. Якщо і була надія, то вона крилася у пролах! Навіть не дочитавши до кінця ЦЮ КНИГУ, він знав що це повинно було бути Гольдштейновим фінальним посланням. Це майбутнє належить пролам. А чи може він бути певним, що коли їх час прийде той світ який вони збудують не буде точнісінько таким самим чужим для нього, Вінстона Сміта, як і цей світ Партії? Так, оскільки принаймні він може бути світом здорового глузду. Там де є рівність там може бути і здоровий глузд. Раніше чи пізніше це може статися, сила може змінитися у свідомість. Ці проли були вічними і невмирущими, ти не можеш сумніватися у цьому коли ти дивишся на цю героїчну постать на подвір’ї. Зрештою їх пробудження має настати. А допоки це не трапилося, нехай навіть це може статися і через тисячу років, вони будуть лишатися живими наперекір усім цим ймовірностям, наче птахи, переходячи від тіла до тіла тією життєдайністю яку ця Партія не поділяє і не може вбити.

“Чи ти пам’ятаєш,” – запитав він – “того дрозда що співав до нас, того першого дня, на краю того лісу?”

“Він співав не до нас,” – відповіла Джулія – “Він співав на радість собі. Навіть не так. Він просто співав.”

Птахи співають, проли співають. Партія не співає. Скрізь геть по всьому цьому світові, у Лондоні та Нью-Йорку, у Африці та Бразилії, і у тих містичних, заборонених землях поза кордонами, на вулицях Парижу та Берліну, у селах тих безкраїх Російських рівнин, на базарах Китаю та Японії – усюди стоїть та сама суцільно щільна непереможна постать, зроблена жахливо величезною через працю та виношування дітей, тяжко працююча від народження до самої смерті і все ще співаюча. Назовні з цього могутнього лона раса свідомих істот повинна постати одного дня. Ви були мерцями, вони були майбутнім. Але ти можеш поділяти це майбутнє якщо ти збережеш живим свій розум так само як вони зберігають живим своє тіло, і передаси далі цю таємну доктрину що два плюс два дорівнює чотири.

“Ми є мерцями,” – сказав він.

“Ми є мерцями,” – луною відповіла Джулія з усвідомленням почуття обов’язку.

“Ви є мерцями,” – сказав залізний голос позаду них.

Вони аж відстрибнули нарізно. Вінстонові нутрощі здавалося перетворилися на суцільну кригу. Він міг бачити цілковито увесь той білок навколо райдужної оболонки очей Джулії. Її обличчя стало молочно жовтим. Ці плями рум’ян все ще різко виступали на кожній вилиці, майже начебто не зв’язані зі шкірою попід ними.

“Ви є мерцями,” – повторив той залізний голос.

“Це за тою картиною,” – видихнула Джулія.

“Це за тою картиною,” – сказав той голос – “Залишайтеся точно там де ви є. Не робіть жодного руху допоки вам не накажуть.”