Слава ЗСУ!

Звідки ця спустошеність? - запитував він себе.- Хто забирає все, що в тобі є, і залишає саму порожнечу? Та ще ця квітка, ця кульбаба! Вона підбила підсумки, чи не так: Який сором! Ви ні в кого не закохані! А чому він не закоханий? [228]

Гаразд, а хіба між ним і Мілдред не стояла завжди стіна? Навіть не одна, а цілі три. І дуже дорогі, до речі! Всі ці дядечки, тітоньки, двоюрідні брати й сестри, племінниці, племінники, які жили на цих стінах, зграя балакучих мавп, що торохтять, не кажучи нічого, але голосно, голосно, голосно! Він з самого початку назвав їх родичами: Як ся має дядечко Луїс? - Хто? - А тітонька Мод?

Мілдред в його уяві поставала у вигляді маленької дівчинки, що заблукала в лісі без дерев (як дивно!) або, точніше, в пустелі, де колись були дерева (пам\'ять про них пробивалася то тут, то там), одне слово, Мілдред у своїй балакучій вітальні. Балакуча вітальня - яка влучна назва! Хоч коли б він прийшов, стіни завжди розмовляли з Мілдред. Треба щось робити! Так, так, безперечно! Чому ж ми стоїмо й нічого не робимо? То давайте робити!

Я така розлючена, що ладна плюватися! Про що вони говорять? Мілдред не могла пояснити. Хто на кого розлютився? Мілдред не знала. Що вони хочуть робити? Зажди, казала Мілдред, і сам побачиш. Він сидів і ждав.

Злива звуків ринула на нього зі стін. Музика бомбардувала його з такою силою, що аж сухожилки одри-вались од кісток, щелепи тремтіли, очі вилазили з оч-ниць, наче його контузило. А коли це закінчувалося, він почував себе так, мов його скинули зі скелі, прокрутили в смерчі, як у центрифузі, й пожбурили у водоспад, що летів і летів у порожнечу і ніколи, ніколи не сягав дна... І летиш, не торкаючись схилів, униз... униз..; у порожнечу...

Грім ущухав. Музика стихала. - Ну як? - питала Мілдред.

Враження справді було приголомшливе. Щось відбулося. Хоч люди на стінах кімнати й не поворухнулись, і нічого з ними не сталося, а здавалось, ніби тебе протягло крізь пральну машину чи всмоктало велетенським пилососом. Ти тонеш у музиці, в какофонії звуків. Укритий рясним потом, майже непритомний, Монтег вибіг з кімнати. А Мілдред залишалась у кріслі, і голоси зі стін вели далі: Тепер буде все гаразд,- казала тітонька. [229]

Ти надто самовпевнена,- відповідав двоюрідний братик.

А чого це ти злостишся? Хто злоститься? Ти, хто ж іще! Я?!

Ти просто казишся! Чого б це мені казитися? А того!

- Гаразд,- кричав Монтег.- Але за що вони сваряться? Хто ці люди? Хто цей чоловік і ця жінка? Подружжя? Чи, може, вони розлучені? Чи заручені? Га? Боже мій, адже нічого не можна второпати!

- Вони...- казала Мілдред,- ...розумієш, вони... ну, посварилися. Вони часто сваряться. Ти б тільки послухав! Здається, це подружжя. Так-так, подружжя. А що?

А коли не вітальня, коли не ці три стіни, що розмовляють, до яких Мілдред мріяла додати четверту, тоді це був жук - відкритий автомобіль. Мілдред сиділа за кермом і вела машину по місту зі швидкістю сто миль на годину. Він кричав до неї, вона кричала до нього, і вони не чули одне одного, нічого не чули, крім виття двигуна. Стишуй швидкість до мінімальної! - волав він. Що? - кричала вона у відповідь. До мінімальної, до п\'ятдесяти п\'яти! Стишуй швидкість!- Що? - пронизливо кричала вона. Швидкість! - надсаджувався він. А вона, замість стишити швидкість, збільшувала її до ста п\'яти миль на годину, і йому забивало подих.