Слава ЗСУ!

А коли виходили з машини, у вухах у Мілдред знову були черепашки. Тиша. Чути лише неголосний шум вітру.

- Мілдред.- Він поворухнувся і, простягти руку, висмикнув музикальну комаху з її вуха.- Мілдред, Мілдред!

- Що? - ледь чутно озвалася вона.

Монтегові здалося, ніби він теж перетворився на одне з електронних створінь, що жили у шпаринах між скляними телевізорними стінами. Він говорив, але його голос не проникав крізь прозору перешкоду. Він міг розмовляти тільки на мигах, сподіваючись, що Мілдред обернеться й побачить його.

Вони не могли навіть торкнутися одне одного крізь скло.

- Мілдред, пам\'ятаєш, я тобі казав про дівчину?

- Про яку дівчину? - сонно запитала вона.

- Про дівчину з сусіднього будинку.

- Про яку дівчину з сусіднього будинку?

- Та про ту, що вчиться в школі, її звати Кларіс.

- А, так-так,- відповіла дружина.

- Ось уже кілька днів, точніше кажучи, чотири дні я ніде її не бачу. А ти не зустрічала її?

- Ні.

- Я хотів був розповісти тобі про неї. Вона дуже дивна.

- А, тепер я знаю, про кого йдеться.

- Я так і думав, що ти її знаєш.

- Вона...- сказала Мілдред у темряву.

- Що вона? - запитав Монтег.

- Я хотіла тобі сказати й забула. Зовсім забула.

- Кажи тепер. Що з нею?

- її, здається, немає.

- Немає?

- Вся родина кудись переїхала. Але дівчини зовсім немає. Здається, вона померла.

- Ти, мабуть, говориш про якусь іншу дівчину.

- Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона попала під машину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно, але, здається, дівчина померла.

- Ти певна?

- Ні. А втім, так. Певна.

- Чому ти мені досі нічого не сказала?

- Забула.

- Чотири дні,- повторив він пошепки. Вони нерухомо лежали в темній кімнаті.

- Добраніч,- нарешті сказала Мілдред.

Почувся тихий шурхіт: Мілдред обмацувала подушку. Радіовтулка ворухнулася під її рукою, наче жива комашка, і знову задзижчала у вусі в Мілдред.

Монтег прислухався - його дружина стиха наспівувала.

За вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух. Але в цій тиші до Монтега долинув якийсь звук - ніби хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній лист, перетнуло лужок і зникло. [231]

Механічний пес,- подумав Монтег.- Його сьогодні випустили. Вештається коло будинку. Якщо відчинити вікно...

Та він не відчинив вікна.

Вранці його кидало то в жар, то в холод.

- Невже ти захворів? - запитала Мілдред. Він заплющив запалені очі.

- Так.

- Але ж учора ввечері ти був здоровий.