Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Безсмертна традиція

Безсмертна традиція

Частина 1. Контора та Орден

1

Кілька миттєвостей у неприродній позі та із безглуздим виразом обличчя. І – готово, справа зроблена, я сфотографувався на перепустку. Звісно, я не буду схожим на себе. Якщо казати про фото на документи, фотографії ніколи не схожі на їхніх власників. Як би це не йшло всупереч із законами фізики, багато хто зі мною погодиться. Фотографуватися я не люблю. Відома фраза «зараз вилетить пташка» з дитинства мене бентежила. Я дійсно уявляв, що справжній птах причаївся десь усередині фотоапарату, наче це елемент механізму. А він все не вилітав та не вилітав, і я вже у доволі ранньому віці почав усвідомлювати, що є в ритуалі фотографування щось брехливе, протиприродне. Втім, у кількох мультиках пташка таки вилетіла, і це заспокоїло мене на деякий час. Хто його зна, в чому тут справа. Можливо, апарат просто легко ламається, дверцята клинить.

У дитинстві багато що виглядало інакше. Я тоді, наприклад, знав, що існують автівки легкові та вантажні. Але я думав, що і ті й інші як, втім, і трактори використовуються виключно як особистий транспорт. А продукти у крамницях виготовляються прямо на місці, у сусідньому приміщенні. Із роками змінюється світосприйняття, погляди на світ, ставлення до оточуючих, ідеологія. Але залишається відчуття якоїсь неправильності, брехливості того, що відбувається навколо.

Залишаю фотоательє та крокую до пивного бару, що знаходиться неподалік. Потрібен невеликий відпочинок після дурного ритуалу. Моє сьогоднішнє зображення зафіксоване на плівці. Або у пам’яті цифрової камери – скоріш за все останнє, адже на плівку уже років сто як знімають лише вгашені постгіпстери та божевільні. Мені по-справжньому необхідно розслабитись. Дістаюсь потрібного двору. Спершу я хотів хильнути келиха на лавці. Але видається, що це погана ідея. Там вже розташувався житель сусіднього будинку, міліціонер Лейба. В нього сьогодні вихідний. З такої нагоди Лейба вдягнув парадний мундир, зшитий на спеціальне замовлення у якогось відомого кутюр’є. Поруч із ним лежить рожевий смартфон зі стразами, з динаміка лунає пісня якогось російського попсового гурту, щось на кшталт «я ухажу, ухажу с красівим», у руках міліціонер тримає пляшку шампанського. Погодьтеся, це далеко не найкраща компанія.

Я затишно влаштовуюсь за столиком із кухлем світлого. Таке дозвілля є цілком прийнятним. Взагалі-то я люблю гори, люблю, щоб було подалі від цивілізації. Але більшість часу доводиться стирчати у місті. Відповідно, мені лишаються шинки, диван у себе вдома, та ще, мабуть, невеличкі міські насадження, що невпинно мутують, перетворюючись на парки культури та відпочинку. Крайній варіант – андеграундні клуби. Головне – щоб було поменше зайвих людей, а зайві – це усі, що не сприймаються як свої. Прості людські радощі – гідропарки, диско, кінотеатри – усе це є для мене чужим. Як і пересічні люди. Особливо ті, що воліють бути такими через пострах. Вони бояться вийти за рамки буденності, зробити якийсь нестандартний вчинок. Бояться скоріш навіть не поразки, а перемоги. Можливо, основна характерна особливість людства – страх перемогти. Вона проявляється майже в усіх сферах життєдіяльності, окрім суїциду. Крім того обивателі не вміють по-справжньому веселитися. У них нема щирого розмаху, душевного буяння, видно неозброєним оком, що вони просто намагаються втекти від того жаху, що оточує їх щодня. Від безглуздої діяльності, беззмістовного спілкування, сюрреалістичних намагань досягнути вершин у тому, що не цікаво навіть їм самим.

Попередня
-= 1 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!