Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Безсмертна традиція

– Недостойним є для нас, дажбожих дітей, боятися чорноголових рабів! – спробував я підняти загальний бойовий дух, подумки готуючись до потрапляння до Вальгалли та прохаючи в Перуна сил, щоб відправити на побачення із Аллахом якнайбільше ворогів.

Фідель був настільки спантеличеним, що навіть не звинуватив мене у расизмі. Генріх зберігав спокій. Що з нього взяти, на Сході спокій котирується. Проте виявилось, що це була не просто спроба підтримати імідж.

– Пацани, спокуха, – сказав Генріх, – настав час для «справдешньої вуличної магії». Ви чули, що тибетці за допомогою звуків різної частоти здатні керувати предметами?

Він продемонстрував це наочно – дістав щось на кшталт музичного інструменту та почав видавати за його допомогою чудернацькі звуки. Очевидно, із частотами Генріх розібрався як слід. Камені, що до цього спокійнісінько собі лежали у дворі, почали самі по собі здійматися у повітря та падати на «сарацинів». Воїнів Ордена охопила паніка, і ті, хто вцілів, кинулись утікати із криками «Шайтан! Шайтан!». Так, Тибет – це дійсно країна чудес. Це здатен визнати навіть такий ідейний адепт Північної цивілізації як я.

7

Штаб-квартира християнської частини бійців Ордена Єдиного Бога розташувалась у великому дерев’яному будинку, спроектованому у стилі середньовічної таверни. Освітлення було тьмяним, лише деінде на стінах стирчали запалені смолоскипи. Подібне нехтування правилами пожежної безпеки символізувало тлінність фізичного світу. Із меблів у величезному залі на першому поверсі були лише грубо вистругані дерев’яні столи та лави й подібна до них стійка, на яку ставились винесені з кухні пісні страви. Другий поверх займали казарми. Стіни були подекуди прикрашені іконами. Втім, зображення святих розгледіти було практично неможливо. Але в цьому й не було потреби. Адже ніяке мистецтво не здатне передати красу вищих тонких планів, у фізичному світі можуть існувати лише її відблиски, що не повинні відволікати воїнів Господа від їхнього прямого шляху.

Клайв влаштувався за одним із столів, він потихеньку хиляв із горнятка дешевий кагор та з осудом спостерігав за гомінливою компанією, що скупчилася навколо Василька Старообрядця, двадцятидворічного хлопця із ледь відрослою ріденькою борідкою, вдягненого у штанці із мішковини, сорочку навипуск та підперезаного конопляною мотузкою, місцевого, скажімо так, скомороха. Василько розповідав чергову свою блазнівську історію:

– Значить, ось така справа мала місце, братики, ось вам хрест. Тож у одній школі дітлахи вирішили паляницею хліба у футбол зіграти. Вчителька це побачила, докорила їм, та відвела усю школярську братію у якийсь свій поганий храм, у якому вона була жрицею. Вони поклали хліб на вівтар та почали йому молитися. Кожен день вона заставляла дітей ходити до храму на служіння, та там і до кривавих жертв дійшло. Став той хліб кров’ю наїдатися та рости. Виріс він та став здоровезним та криваво-червоним. І увійшов до нього разом із кров’ю жертв невинних дух нечестивий. Виросли у нього лапи та паща, зіскочив хліб із вівтаря та з’їв усю паству того поганого храму, та й служителів разом із нею. Хліб з’їв людей, ви тільки-но уявіть собі, братики. І багато б ще бід було від того хліба, коли б наша братія за тим храмом вже давно не спостерігала. Окропили ми хліб святою водицею, так він і здувся, а кров у землю пішла, як воно й повинно бути. Розрізали ми хліб, витягли звідти небіжчиків, відспівали та поховали. Вони ж, хоч і грішники, але теж люди…

Попередня
-= 12 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!