Слава ЗСУ!

Заміський маєток в Ігнатія був величезним. Втім, це аж ніяк не свідчило про його прагнення до розкоші. Великий інквізитор жив у невеличкій скромній келії, решту місця займали гостьові кімнати, приміщення для медитації та молитви, лабораторії, у яких він проводив свої досліди. Клайва Ігнатій зустрів не у самому маєтку, а у одній з прилеглих будівель, що нагадувала велетенський хлів. У стійлах у хліві були прикуті ланцюгами брудні пелехаті люди із божевільними поглядами. Хтось із них співав псалми, хтось шепотів молитви, один жадібно жер висівки із глиняного миска, зарившись туди обличчям.

– Ось вони, – з гордістю сказав Ігнатій, – старці-чудотворці, що дали обітницю аскези. Господь наділив їх дійсно унікальними здібностями. Кожен із них вартий набагато більшого, аніж усі улюблені сарацини Шаміля разом узяті, чиє боягузтво ти, Клайве, гадаю, вже встиг оцінити.

– А чому вони прикуті?

– Бачиш-но, це частина покути, що вони наклали самі на себе. Без цього вони б не досягли таких висот. Їхня сила у дивовижній вірі та самозреченні. Але у цьому ж у той самий час і їхня слабкість. Ось навіщо мені потрібен ти.

– У чому ж я кращий за них, – спитав Клайв, – сильніший фізично?

– І це також. Але головне – ти не настільки благочестивий. І не настільки упереджений до наших ворогів. Я збираюсь вирядити тебе до Йотунгейму. Старці просто не змогли б туди потрапити, оскільки вони не здатні повірити у його існування. Для них це єресь та мракобісся. Ти ж маєш більш широкі погляди, тому впораєшся.

– Йотунгейм, – Клайв замислився, – це країна велетнів із скандинавських сказань. Я вирушаю на битву із велетнями.

– Ні, – відповів Ігнатій, – тобі, скоріше за усе, не доведеться із ними битися. Твоя справа – розвідка. Контора нащось посилає туди свого співробітника. Твоя задача простежити за ним, з’ясувати його плани. Якщо його діяльність буде всерйоз сприяти зміцненню сили наших ворогів, можливо, доведеться його усунути. Ось, тримай, тут докладні інструкції.

Ігнатій дістав з кишені конверт та передав його Клайву. Той помовчав деякий час і сказав:

– Перед тим, як я піду, можна питання? Що не має відношення до справи.

– Питай.

– Чому «Контора»? Чому вони називаються саме так?

– Я не можу тобі відповісти напевне, – сказав Ігнатій, – мабуть, справа у тому, що вони зневажають духовність, заглиблюючись до матеріального світу і приділяючи забагато уваги забороненим наукам. Ми служимо Господу, вони служать власним ганебним жаданням та зацікавленості. А тепер – йди. У тебе не так вже й багато часу.

Клайв вийшов. Ігнатій дістав мобільний телефон та набрав номер:

– Вітаю, Шаміле… Я відправив Клайва… Так, впевнений… Так, він не до кінця розуміє наші цілі та ідеали, але це й добре… Чому добре? Найбільш ревно люди ставляться до виконання тих правил, які вони не розуміють, повір моєму досвіду.

4

Після пари тижнів штудіювання текстів про Йотунгейм та медитації на його образах Ґрімнір відвів мене до достатньо мальовничої місцинки у велетенській балці неподалік від якогось села. Це була площинка біля водоспаду, до якої ми не без зусиль дісталися по скелям. Ритуал виявився настільки простим, що це навіть дещо розчарувало. Певно, Ґрімнір був чарівником такого рівня, що не потребував якихось помпезних зовнішніх ефектів для змінення тканини реальності. Він просто запалив вогнище, кинув туди якісь сушені трави, здається, суміш бузини із чимось ще. Потому, трохи виждавши, доки вони прогорять, плеснув на багаття води, і нас огорнула парова хмарина. Ґрімнір намалював у потоці рукою необхідну послідовність рун, схопив мене за комір і жбурнув до водоспаду. На щастя, портал в нього вийшов на славу, і я, заміть того, щоб грюкнутися об скелю, полетів кудись уперед. Єдине, що пішло не за планом – це те, що у мене, як я потім дізнався, з’явився супровід. Не встиг мій шеф запечатати прохід, як з-за сусідньої скелі вистрибнув парубок із мечем та у панцері й стрімголов кинувся слідом. Його спроба виявилась успішною, і він теж пірнув у створений у водоспаді портал. Ґрімнір на мить замислився, пробурмотів щось на кшталт «ну, успіхів» та запечатав прохід.