Слава ЗСУ!

Вінсент відкрив ноутбук, виклав свої думки у файлі та відправив листа Генріху. Якщо хтось із його друзів міг хоча б частково прояснити ситуацію, варто було зробити ставку на Генріха – майстра медитацій та неординарного мислителя.

3

Одного разу я вирішив відвідати свою жилплощу. Точніше, те місце, де вона була. Не скажу, що справа була у ностальгії. Я згадав увесь цей галас, характерний для старих будинків із тонкими стінами. Звуки проїжджаючих автівок, тваринний репет та вищання дітей, дурнувато-солодкавий голос обдовбаного педофіла, який на потіху дітлахам щось віщає про капусту, моркву, борщ та компот. Усе буття сусідів як на долоні, нудне життя, життя нащадків чорноголових рабів із месопотамських міфів. Неспинний словниковий пронос різними мовами: російською, спотвореною словами-паразитами та невмілим використанням мату, якоюсь близькосхідною говіркою, коли розмовляють начебто із хуєм в роті, подекуди іншими. Сусіди періодично змінювались, але чомусь це завжди були жалюгідні шудри, нащадки напівтваринної раси, начебто дім прокляли. Їхні нечисленні дефективні думки начебто не тримались у голові, вони вивалювались з рота, перетворюючись на звуки: примітивне мовлення та сміх. Дратівливий сміх. Що може бути гірше неприємної тобі людини, яка сміється. Одним словом, у Конторі мені жилося значно комфортніше. Але загадка із зниклою квартирою залишалася невирішеною, і мене тягнуло туди, мов магнітом. Я зайшов до бару, підкріпив сили добре прожареним стейком із скляночкою ракії, та вирушив на місце.

***

Під’їзд зовсім не змінився. Ті ж биті шибки, шприці та упаковки з-під якоїсь аптечної гидоти, поруч із ними – недопитий фанфурик настойки глоду. Ті ж обшарпані стіни, надряпані на них матюки, свастики, півмісяці та шестикінечні зірки із написами на арамейському (напевно теж матірними). Усе ті ж двері до моєї квартири. Двері? Їх же зовсім недавно тут, курва, не було. Схоже, і замки не змінили. Я дістаю ключі, але відчинити не встигаю. Двері розчиняються незалежно від мене. Звідти виходять двійко молодиків із згорнутим килимом. Я помічаю щось неприродне у їхній зовнішності, але що саме – не встигаю зрозуміти. Не звертаючи на мене жодної уваги, вони проходять повз та спускаються сходами. За ними виходять все новій й нові люди, вони несуть всілякий непотріб. Якісь самовари, прядки, оббиті залізом скрині, коцюби та мітли, старий глиняний посуд, плетені крісла. Я не протестую, адже речі явно не мої. Їх виходить поспіль чоловік двадцять п’ять. Що це за циганський табір до мене набився? До моєї маленької двокімнатної квартири, термін експлуатації якої скінчився ще у минулому сторіччі. Втім, циган вони не нагадують.

Потік носильників вичерпується, і я входжу. Усередині нема практично нічого. Голі стіни, навіть двері познімали із завіс. Лише на кухні стоїть письмовий стіл, а за ним влаштувався невисокий на зріст темноволосий чоловік, який перебирає якісь папірці. Він здіймає на мене очі, і я розумію, що не так було з іншими. Очі у нього геть неправильні. Інвертовані. Тобто очні яблука чорні, зіниці білі. Самі очі якогось дикого світло-іржавого кольору.

– А ось і ви, – каже він так, наче в нас була призначена зустріч, – із поверненням. Дякуємо за надане приміщення. Не хвилюйтеся, ваші меблі вам повернуть цілими і неушкодженими.

– А ви хто такі? – питаю я.

– Ми, скажімо так, спостерігачі. Спостерігаємо та фіксуємо історію цивілізацій. Зберігаємо матеріали у своїй, умовно кажучи, Небесній канцелярії. Ми спостерігали розквіт і загибель Гіпербореї, Атлантиди, Лемурії та багатьох інших культур, невідомих нинішньому людству. Споглядали Антарктиду до того, як вона вкрилася кригою, а також багато континентів, про які ви не знаєте. Бачили зміну десятків цивілізацій на усіх стадіях, від первісного ладу до народження великих імперій, від протистояння наддержав до перетворення держав на атавізм і народження глобального анархічного суспільства. Ну, приблизно як у вас це зараз і відбувається.