Слава ЗСУ!

– Не думаю, що без них ми будемо страждати від нестачі абсурдності, – кажу я, – зрештою, епоха Хаосу за вікном, друже.

– Славімо Хаос! – підіймає свій келих Генріх.

2

Після того, як він був прийнятий до штату Контори, Вінс дізнався багато нового про оточуючий світ. Але все одно загадок навколо начебто й не поменшало. Він нерідко відчував, що ось тут, поруч, відбувається щось неправильне, чого бути аж ніяк не повинно. Почнемо із старух. Існували правильні старухи. Це численні бабусі, що печуть пиріжки для своїх онуків, літні жінки-професори, які читають лекції студентам, сповнені сарказму та своєрідного гумору, пристаркуваті медсестри у лікарнях, що навчилися дійсно віртуозно колоти шприцом у сраку та голкою у палець. Були навіть доволі цікаві. Із однією з таких Вінс зустрівся біля опівночі на зупинці й усю ніч пив пиво, спілкуючись на тему язичества та стародавніх знань. Із іншою він їхав у потязі. Його сусідка по купе малювала у зошиті лінії, значення яких було відоме лише їй, змовницьки посміхалася та щось розповідала. Щось таке, що здавалося сповненим глибоким змістом, але, якщо вдуматися, виявлялося повнісінькою недоладною маячнею. Певно, цей меседж не передбачав застосування раціонального мислення. Але нарівні із цими бабцями були й неправильні. Вони сиділи на лавочках, не змінюючись зовні за десятки років, у будь-яку погоду. Усі із ними віталися, хоча ніхто знав, як їх звуть. А ось вони усіх знали. І спостерігали за всіма.

Окрім старух були й інші. Всміхнені та здорові тверезі люди у старомодному залатаному одязі, деколи босоніж або у постолах, що ходили переходами метро, сиділи на станціях. Вінсент регулярно зустрічав їх у підземці, хоча ніколи не бачив на поверхні. Вони нікуди не їздили, просто сиділи або ходили, дивилися на пасажирів, а ті ховали погляд. Були іще дивні персонажі, що невідомо звідкіля бралися на пиятиках після рок-концертів і поетичних вечорів, а іноді й просто на спонтанних посиденьках вночі у якомусь дворі чи сквері. Вони поводили себе ексцентрично, розповідали якусь нісенітницю і раптово зникали безслідно, наче їх і не було. І ніхто не пам’ятав, як вони виглядають. В усіх цих людях було щось чуже, неправильне, недоречне. Хто вони усі? Інопланетяни? Випадкові збої у матриці? Приходьки із паралельних всесвітів? Хто знає.

Вінсент до сих пір не міг збагнути, чи є усе перелічене явищами одного порядку, чи це геть не пов’язані між собою феномени, що об’єднуються свідомістю у спільну лжесхему завдяки несумісності із звичним світом. Хто усі ці люди, які носять у кишенях шматки сирого м’яса, розповсюджують знання про інопланетні мови, проповідують псевдорелігії у підземних переходах, згортають самокрутки із стародавніх пергаментів? Банальні божевільні або істоти з інших світів? Можливо, це до сих пір не пізнана частина нашого всесвіту?

Коли перший захват від занурення у світ магії та древніх богів пройшов, Вінс зрозумів, що Контора не здатна дати відповіді на безліч питань. І він аж ніяк не виявився посвяченим в усі таємниці всесвіту, і навіть навряд чи у більшу їх частину. Взяти хоча б сусідів, що нещодавно зникли. Вінсент не був надто добре із ними знайомим. Це не дивно – він ніколи не прагнув спілкування із сторонніми людьми лише на тій підставі, що вони проживають у сусідньому будинку. Зникнення так би й лишилося для нього непомітним, якщо б він випадково не дізнався, що усі меблі у їхньому житлі були прибиті до стелі, а люстри стояли на підлозі вертикально. Що усе це значило? Якийсь магічний ритуал? Чи по сусідству із ним жили люди, на яких гравітація діяла навпаки – вони не притягалися до землі, а натомість відштовхувалися від неї? Однією загадкою більше.