Слава ЗСУ!

– Та просто смачна штукенція. І дарує натхнення. Але я останнім часом підтягнула майстерність у сферах зіллєваріння та виготовлення цілющих настоїв. Отже можеш повернути його до сховища. Сподіваюсь, Контора не буде мене переслідувати?

– Переслідування – начебто не наш профіль. Ми спостерігаємо та досліджуємо.

– Ну, я й не переховуюсь.

Що ж. Ініціатива цікава. Подивимося, що з цього вийде. Багато людей прагнуть змінити навколишній світ. Однак їхнє прагнення ні до чого не призводить. Вони можуть удосконалювати механізми, розробляти нові технології, міняти соціальні устрої і десь навіть саме сприйняття оточуючих. Це змінює лише рівень комфортності перебування у світі. Сам же світ лишається таким само, як і був. Все той же Всесвіт, що невпинно розширюється, все та ж нескінченна взаємодія космічного льоду та вогню, все той же сон Брахми.

Частина 3. Нова сила

1

Ми з Генріхом розташувалися у барі Контори. Випиваємо, з музичного автомату лунають пісні Крісти Белл. Атмосфера душевна.

– Нещодавно я усвідомив, що таке гіркота перемоги. Шкодую я за Орденом, – зізнався Генріх.

– Чого тут жаліти, – дивуюсь я, – купа ідіотів, до того ж ще й деструктивних.

– Деструктивних, конструктивних, яка різниця? Ну, зруйнували б вони цивілізацію, виникла б інша. Смерть – частина життя, руйнування – частина розбудови. Невелика втрата.

– Тобі не подобається наша цивілізація?

– Справа не в тому, подобається чи ні. Просто із її загибеллю нічого б кардинально не помінялося. Ось уяви, припустимо, згоріли б усі плівки із старими фільмами. Ну, не тільки плівки – у цифровому вигляді б також стерлися якимось чином. Хіба від цього щезло б кіно? Чи воно стало б суттєво гірше або краще?

– Ну, окремі старі стрічки мені було б вельми шкода, – заперечую я, – подібного, можливо, вже ніколи не знімуть. Візьмемо Лінча, наприклад. Лінч мене надихає.

– Але все це, старий, лише звичні декорації. Трохи краще, трохи гірше – не надто й важливо. – Стоїть на своєму Генріх. – Ось Орден, можливо, міг би створити дещо кардинально нове.

– Що в них такого надзвичайного? Вірять у якусь хуйню. Мистецтво їх не цікавить, наука не цікавить.

– У тому й справа, що віра їхня – хуйня лише на перший погляд. Адепти спрощених монотеїстичних релігій не випадково називали релігії древніх примітивними. Начебто маємо неузгодженість: адже у древніх присутня складна космологія із міріадами світів і діючих сил та складним індивідуальним духовним шляхом для кожного. Але у тому й справа, що усе ж занадто гармонійним.

– Що ти маєш на увазі?

– А те, ­­– захоплено продовжує Генріх, – що зазирнути в їхні таємниці під силу непересічному людському розуму. Але тут ключове слово – людському. Вони не дають миттєвого звільнення, справдешнього виходу за межі нашого всесвіту. Примітивний монотеїзм навпаки являє собою шикарний дзенський коан, загаданий усім одразу. Згідно їхній космології ти потрапляєш із величезного повного чудес світу із його мільярдами зоряних систем, несчисленою кількістю живих істот, дивовижним мистецтвом… Куди? Вірно, або до чортів у казані варитися, або на хмарки на арфі струни перебирати. Концептуальної різниці нема. Що те, що інше є надзвичайно одноманітним. І потрапляєш ти не на рік, не на сто років, і навіть, блядь, не на мільярд, а назавжди. Навіки вічні. Це є настільки абсурдним, що не може не викликати захоплення.