Слава ЗСУ!

На Фіордах усе було як зазвичай. Розрізнені компанії гопників, неформалів та колишніх неформалів, багато сміття серед поодиноких дерев. Я знайшов більш-менш віддалене місце, влаштувався на пеньку та віддав данину віскі. Я не знаю, скільки часу я так сидів, хиляв з пляшки та дивився на відбиття місяця у воді. Годинник здатен лише приблизно синхронізувати події, по-справжньому виміряти час неможливо. Як каже Генріх, це просто склянка віскі у руках Будди. Саме тому він спливає настільки для нас неоднозначно, Будда робить великі ковтки і малі, відставляє склянку убік, збовтує рідину у посудині, довгий час тримає її нерухомою. Ми можемо описувати час як завгодно, це наше право до тих пір, доки не наступить Пралая, і усі так звані права втратять сенс.

З часом настала тиша. Мабуть, відпочиваючі або розійшлися, або поснули десь у кущах. Із темряви вилетіла ворона, опустилася мені на плече, крюкнула та дзьобнула мене у щоку. Не знаю, чи хотіла вона мене про щось повідомити, я так і не записався на курси пташиної мови. Ворона фуркнула на дерево на краю посадок, і я попрямував за нею. Птах перепурхував з дерева на дерево, а я все йшов стежкою, усвідомлюючи, що усе глибше занурююся у ліс, якого тут відвіку не було.

Я йшов між деревами, періодично хилячи з пляшки, із високо піднятою головою, насолоджуючись легким вітерцем, що віяв мені у обличчя. Усі думки потихеньку пощезали, я просто сприймав диво нічного лісу, диво ночі як такої. І боги вивели мене туди, куди необхідно. Не дарма у багатьох традиціях стільки уваги приділяється зупинці внутрішнього діалогу. Постійні суперечки із собою не дають нам сприймати сигнали із більш тонких світів. Вищі створіння надто чемні, щоб втручатися у нашу бесіду із собою самими.

Я вийшов на галявину, посеред якої стояла хатинка на курячих ніжках. Ворона впурхнула у одне із вікон, і я зрозумів, що я дістався куди треба. Ніжки були, насправді, лише стилізованими під курячі – майстерна робота по дереву. І будівля не оберталася, а стояла на місці. Зате вона була уся списана огамом. Я піднявся по східцях і постукав у двері. «Заходь», – запросив мене молодий жіночий голос

***

Ми сиділи за столом, попиваючи із дерев’яних горняток свіжозварене зілля – щось гаряче, смачне і з невеличким градусом. Хатинка погойдувалася на ніжках, створюючи враження, близьке до легкої морської хитавиці. У печі затишно потріскували дрова. Стіни були розписані друїдичною абеткою. Морріган розповідала мені про свої цілі:

– Тенденція до об’єднання традицій існувала ще на початку XX сторіччя, спочатку вона оформилася у межах езотеричних об’єднань. На кінець століття мода на езотерику у духовних шукачів почала потихеньку проходити, і багато спільнот містиків відійшли від герметичності. На початку XXI століття традиції почали об’єднувати у масовій культурі. Контора претендує на прогресивність, але до сих пір є розділеною на відділи та відділи усередині відділів. Тоді як настав час для сміливих експериментів. Я почала із відносно близьких одна до одної традицій. Вибір хатинки Баби Яги не є випадковим. Адже вона стояла на кордоні між світом живих і світом мертвих. Нехай і тепер символізує перехід від роздрібненості до синтетичних чудес нового часу. З часом я планую більш сміливі дослідження. Додам трошки Африки, кілька фішок від корінних народів Америки.

– А мед поезії тобі нащо?