Слава ЗСУ!

Ми виходимо, викурюємо по сигареті. Розглядаємо варіант догнатися, однак коштів майже нема, тому вирішуємо розійтись. Йти мені недалеко, мій будинок знаходиться у сусідньому дворі. Заходжу до під'їзду, підіймаюсь по сходах на свій поверх, дістаю ключі… та усвідомлюю, що відчиняти просто нічого. Вхідних дверей на місці немає. Нема тай й годі, гладка стіна. Причому вона виглядає старою, наче стояла тут без ремонту ще з часів зведення будівлі. Ось це так несподіванка, курва. Нічого собі. І що ж тепер робити? Дзвонити сусідам? Так вони мене не знають, як і я їх. Якось не встиг познайомитись, та й особливого бажання не мав. Скажуть, хто ти у біса такий. Не було тут ніякої квартири, споконвіку стіна була. На усіх поверхах по три квартири було, а саме на цьому чомусь дві. обивателі люблять абсурдні пояснення. Головне, щоб не виникало протиріч із усталеною картиною світу.

Усе це вельми дивно. Я виходжу з під’їзду, сідаю на лавку, закурюю, Поринаю у спогади.

Нещодавно мені наснився сон. Я сидів у себе в квартирі та дивився на пейзаж за вікном. І раптом побачив у небі літаючу тарілку. Потім – ще одну. Я побіг до сусідньої кімнати та почав відчайдушно корпатися у пошуках фотоапарату, зрештою знайшов та повернувся. Хотілося зробити фоторепортаж, щоб одразу ж викинути його до Інтернету та прославитися як уфолог. Нових тарілок не з’являлося. Протягом певного часу було тихо, потім я побачив корабель прибульців, цього разу він нагадував скоріше літаючий вагон сучасного потягу. Він врізався у мій балкон, та прибульці вийшли з нього прямо до мого помешкання. Вони були високі, біляві та із блакитними очима, дуже красиві за нордичними стандартами. «Ми прийшли визволити землян, – заявила дівчина-прибулець, – ви будете нашими рабами».

2

Протягом ночі я гуляв. Мені подобається нічний Нью-Вавилон, у ньому майже нема людей, тихо, спокійно, затишно. Темрява обволікає мене, і я відчуваю себе дивовижно захищеним. Я пройшовся вулицями, випив пляшечку бехерівки на надбережжі, розглядаючи у воді відбиття зоряного неба та вогнів нічних закладів. На світанку я рушив до себе в офіс, сьогодні був мій перший робочий день.

Контора виглядає достатньо дивно. У центрі розташований велетенський, діаметром близько п’ятдесяти метрів, компас. Відповідно його показникам навколо розміщені будівлі Північного, Південного, Західного та Східного відділів.

Нещодавно я успішно пройшов співбесіду. Добродії, що мене співбесідували, ставили запитання про Вічне Дерево Життя, руни, камінь Алатир, фейрі, Гельгейм, Йотунгейм, Асґард, Калиновий Міст та багато інших речей. У підсумку, судячи з усього, мої відповіді їх задовольнили, та я був прийнятий на роботу до Північного відділу. Мені видали ключ від особистого кабінету та сказали оформити перепустку. Навіщо потрібна остання, я не знаю, охорони на території установи я не помітив. Певно, це свого роду ритуал, данина бюрократичному минулому.

Мій кабінет виявився вельми затишним. На мене там чекали масивний письмовий стіл, персональний комп’ютер, дві книжкових шафи із полицями, заставленими різноманітною літературою, комин, запас дров, комфортабельні крісла та ведмежа шкура. Ще я знайшов там холодильник, вщерть забитий холодним пивом та численними м’ясними та рибними закусками.

Ввести у суть справи мене ніхто не встиг, тож уявлення про свої обов’язки я не мав ніякого. Я вирішив діяти на власний розсуд: розпалив камін, влаштувався якомога зручніше на шкурі та заснув. Розбудив мене стук у двері. Судячи із звуку, стукали, скоріш за все, ногами. Я відчинив двері та побачив за ними Еріка, одного із тих хлопців, що мене співбесідували. Він одразу ж оцінив мій розхристаний пом’ятий вигляд та сказав: