Слава ЗСУ!

- Тому, - Отто де Бергов не опустив голови, - що я так хочу.

- Ну що ж, - Біберштайн протяжно харкнув, плюнув. - Ваш замок, ваша воля, ваше право. Але якщо ви так, то мені якось розхотілося у вас гостювати. Завершуймо справи і кому в дорогу.

- Рація, - кивнув головою Лотар Герсдорф.

- Факт, - підтакнув Янко Шафф. - Та й мені щось ніби спішно. Закінчуймо торги і прощаймося.

- Тоді, щоб ви про мене все-таки краще згадували, - заявив де Бергов, явно стримуючись, - буде знижка. Спеціальна ціна, як для брата. Як у Кутній Горі вісім років тому назад. Копа грошів за голову. Бабів і підлітків додаю задаром.

- І не підвищуймо ціни один перед поперед одним, - запропонував Герсдорф, - а поділімося. Будишин, Згожелець, Любій, Фридланд, Єленя Гура. Спочатку поділимо порівну бабів і шмаркачів, арешту...

- Решта порівну не ділиться, - швидко підрахував Кекеріц. - Не буде справедливо.

- Буде, душею клянуся, - сказав де Бергов, жестом підкликаючи своїх збройних. - Буде справедливо як холера, ніхто не вийде зі збитком. Гей, брати їх! Цих чотирьох! Брати, і в пута!

Мартагузи Прищуватого ще не встигли збагнути, що коїться і про що йдеться, як уже були зв’язані. І тільки коли їх повпихали поміж їхніх недавніх бранців, почали шарпатися, верещати і матюкатися, але їх блискавично і безжально втихомирили ударами палок, батогів і ратищ списів.

- Пане, - застогнав Прищуватий, якого ніхто не торкнувся. - Як же це... Таж це мої люди...

- Ти, може, хочеш до них приєднатися? Маєш таке бажання?

- Та ні, ні, що ви, - губи Прищуватого розтулилися в широкій улесливій гримасі. - Ніяк ні! Що вони мені, родичі, чи як? Знайду собі нових.

- Факт, завжди хтось знайдеться. То йди. Ага, був би забув...

- Га?

Отто де Бергов усміхнувся у відповідь, після чого кивнув до Дус фон Пак, яка тримала дротик поперек сідла. Дус блиснула зубками, її блакитно-зелені очі загорілися.

- Ти привів у мій замок шпигуна і вбивцю. Біжи до брами. Гайда! Швидко!

Прищуватий зблід, став білий, як риб’яче черево. Моментально охолов, крутнувся на п’ятці й помчав до брами, наче хорт. Біг швидко. Дуже швидко. Скидалося на те, що добіжить.

Не добіг.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

у якому з’ясовується, що ніщо так не посилює

розумових здібностей, як голод і спрага. А коли

треба розв’язати якусь загадку, найкраще буває

посцяти на людські останки. Але обов’язково в

День Померлих.

- Рейнмар фон Беляу зі Шльонська, - Отто де Бергов, пан на замку Троски, кинув на Рейневана оцінюючий погляд, з голови до ніг і назад. - Чорнокнижник. Алхімік. Гуситський шпигун. А до того всього ще й найманий убивця. Широкий, так би мовити, діапазон спеціальностей. Ї з котрою з них ти прибув у мій замок? Не відповідаєш? Нічого. Я і так знаю.

Рейневан мовчав. Горло йому перехопило так, що він не міг ковтнути слину. Льох був страшенно холодний і страшенно смердів. Сморід, здавалося, вибивався з-під прикритого важкою залізною решіткою отвору в підлозі. Хоч сходження під вежу гвинтовими сходами зайняло чимало часу, рівень, на якому вони перебували, не був найнижчим. Нижче було ще щось. Льохи під Панною сягали, певно, самого нутра Землі.