Слава ЗСУ!

- Ні. Його треба довезти цілим.

- Хоча б шматочок вуха!

- Ні.

- То нехай я йому хоч у морду дам!

- Оце можеш.

- Гей! Милостиві панове! Що це ви тут виробляєте?

Жінка, яка вимовила ці слова, була висока, а владна постава робила її ще вищою. Вона була вбрана в дорожній упелянд, простого крою і сірий, але пошитий з тонкого сукна високої якості, оздоблений білячим коміром і такими самими манжетами. З білячих шкурок був пошитий і ковпак жінки, вдягнений на мусліновий couvrechef178, який закривав волосся, щоки і шию. З-під ковпака дивилася пара очей. Очей блакитних і холодних, як сонячний січневий ранок.

- Вертепи, - додала жінка, - вам у голові? Хоча ще навіть адвент не почався?

Лібенталь тупнув, гнівно насупив брови, задер голову, але швидко вгамувався. На це вплинув, зокрема, вигляд озброєних людей, які виступили за жінкою з притвору. Зокрема. Бо не тільки це.

- Пан Лібенталь, чи не так? - жінка зміряла його поглядом. - Минулого літа я гостювала в замку в Жарах, ваша мосць був у почті, що його мені пізніше виділили. Впізнаю тебе, хоча ніс у тебе тоді був дещо іншої форми і кольору. А ти мене пам’ятаєш? Знаєш, хто я?

Лібенталь низько поклонився. Прідланц, Строчіл і Кун вчинили за його прикладом. Рейневан також поклонився.

- Я чекаю на відповідь. Що тут витворяється?

- Оцього, вельможна пані, - Лібенталь показав на Рейневана, - мус нам пильно до Штольца відвезти. З наказу його милості Ульріха Біберштайна. Мус нам його до замку доставити...

- Побитого?

- У мене наказ, - лицар закашляв, почервонів. - Моя в цьому голова...

- Твоя голова, - перебила жінка, - менше віхтя соломи буде варта, якщо цей молодик прибуде до Штольца бодай з одною подряпиною. Ти знаєш пана на Штольці, шляхетного Яна Біберштайна? Бо я знаю. І попереджаю: він буває запальний.

- То що мені робити? - задирливо загудів Лібенталь. - Коли він мені противиться? Втікати пробує?

Жінка кивнула долонею, на пальцях у неї були персні, сукупну вартість яких було неможливо оцінити побіжно. Наблизилися слуги й озброєні пахолки, за ними - стрільці на чолі з гладким десятником у цвяхованій латунню бригантині і з широким кордом на боці.

- Я саме прямую до Штольца, - сказала жінка. Адресуючи слова радше Рейневанові, ніж Лібенталеві.

- Мій почет гарантує вам безпеку в дорозі, - додала вона невимушено, ніби знічев’я. - І належне виконання наказу пана Ульріха. А я обіцяю нагороду, щедру винагороду, на яку пан Ян Біберштайн не поскупиться, коли я вас перед ним похвалю. Що ваша мосць на це, милостивий Лібенталю?

Лібенталь не мав іншого виходу, як тільки знову поклонитися.

- Про добре поводження з в’язнем, - додала жінка, все ще дивлячись на Рейневана, - я подбаю сама, особисто. А ти, Рейнмаре з Беляви, віддячиш мені за це приємною розмовою в дорозі. Я чекаю на відповідь.

Рейневан випростався. І поклонився.

- Це честь для мене.

- Звичайно, що честь, - жінка усміхнулася завченою усмішкою. - Тому в дорогу. Подай мені руку, юначе.