Слава ЗСУ!

- Давно вже, - сказав мамун, який, як виявилося, зовсім не спав, - давно вже я не чув нічого настільки ж дурного.

* * *

А татусько мій був хурман,

Весь зарібок ніс до курви.

А я кращу вдачу маю:

Що зароблю - пропиваю!

Мешканці села Мечники понуро дивилися на трьох їздців, які похитувалися в сідлах. Той, котрий співав, акомпануючи собі на лютні, носив червону шапку з рогами, з-під неї визирало сиве і неохайне волосся. Одним із його супутників був симпатичний молодик, другим - несимпатичний карлик в тісному каптурі. Карлик був, як виглядало, найбільш п’яним з усіх трьох. Він мало не падав з коня, ревів басом, свистів на пальцях, чіплявся до дівчат. Мужики мали розлючені міни, але не підходили, бійки не починали. Той, що був у червоній шапці, мав на поясі корд і виглядав серйозно. Несимпатичний карлик поплескував по підвішеній на луці сідла несимпатичній палиці, товстіший кінець якої був солідно обкутий залізом і мав залізного-таки шпичака. Мужики не могли знати, що ця палка - це славетний фламандський гудендаг, зброя, з якою французькі лицарі дуже дошкульно колись познайомилися під Куртре, під Роозебеке, під Касселем та в інших битвах і сутичках. Але мужикам було досить і самого вигляду.

* * *

- Не так голосно, панове, - гикнув симпатичний молодик. - Не так голосно. Треба пам’ятати про засади конспірації.

- Конспірації-срації, - прокоментував нетверезим басом карлик у каптурі. - Їдьмо! Гей, Раабе! І де ж той твій начебто знаменитий трактир? Їдемо та й їдемо, а в горлі пересихає!

- Ще якусь гону, - захитався в сідлі сивий у рогатій шапці. - Ще гону... Або зо дві гони... У дорогу! Піджени-но коня, Рейнмаре з Беляви!

- Тибальде... Nomina sunt odiosa190... Конспірація...

- Ет!

Моя мамця була праля,

Та не прала.

Що хто виправ і повісив,

Забирала...

Карлик у каптурі протяжно зригнув.

- У дорогу! - заревів він басом, поплескуючи підвішений біля сідла гудендаг. - У дорогу, панове шляхта! А ви чого витріщилися, сільські телепні? Хами? Свинопаси?

Мешканці поселення Граувайде дивилися похмуро.

* * *

Коли настала пора, яку називають intempesta191, а монастирське село Гдземєж окутала і взяла в безроздільне володарювання непроникна й чорна темрява, до слабо освітленого постоялого двору “Під дзвінком” підкралися двоє людей. Обидва були вбрані в чорні куртки, облягаючі, але такі, що не сковували рухів. Голови й обличчя обох були закутані в чорні хустки.

Вони обійшли трактир, знайшли на задвірку вхід до кухні, безшумно пробралися досередини. Сховавшись у темряві під сходами, дослухалися до нетвердих голосів, які все ще, незважаючи на пізню годину, долинали з кімнати для гостей на другому поверсі.

“П’яні в дим”, - жестами дав знати один із вбраних у чорне другому. “Тим краще, - відповів другий, також користуючись умовною абеткою знаків. - Я чую тільки два голоси.”

Перший якийсь час прислухався. “Трубадур і карлик, - просигналив він. - Наша взяла. П’янющий провокатор спить у кімнаті поруч. До роботи!”