Слава ЗСУ!

- Ти наслав на мене чари, чарівниче, - холодно сказала вона. - Я це відчувала. Приїхати сюди мене змусила якась сила. Я не могла опиратися. Ти чарував, признайся.

- Чарував, Ніколетто.

- Мене звати Ютта. Ютта де Апольда.

Він пам’ятав її інакшою. На перший погляд, нічого нібито не змінилося: ні обличчя, овальне, як у Мадонни Кампена, ні високе чоло, ні правильні дуги брів, ні злегка задертий ніс, ані лінія вуст. Ані вираз обличчя, оманливо дитячий. Змінилися очі. А може, зовсім не змінилися, може, те, що він помічав у них тепер, було там завжди? Захована в бірюзово-блакитній глибіні холодна розважливість, розважливість і загадка, яка чекає на розгадку, таємниця, яка чекає на те, щоб її розкрити. Речі, які він уже бачив. В очах майже ідентично блакитних і так само холодних. В очах її матері. Зеленої Дами.

Він під’їхав ще ближче. Коні фиркали, пара з їхніх ніздрів змішувалася.

- Я рада бачити тебе при здоров’ї, Рейнмаре.

-Я радий бачити тебе при здоров’ї... Ютто. Це дуже гарні ім’я. Шкода, що ти так довго приховувала його від мене.

- А хіба ти, - вона підняла брови, - коли-небудь запитав у мене, як мене звати?

- Як я міг? Я ж плутав тебе з іншою особою. Ти обдурила мене.

- Ти сам себе обдурив, - вона поглянула йому просто в очі. - Тебе обдурила мрія. Може, ти потай прагнув, щоб я була іншою? Під час викрадення це ж ти, ти сам, власним пальцем показав своїм дружкам на мене як на Біберштайнівну.

- Я хотів... - він натягнув віжки. - Я мусив уберегти вас від...

- Отож-бо, - підхопила вона. - То що я мала тоді зробити? Заперечити? Відкрити твоїм дружкам-розбійникам, хто насправді є хто? Каську ти бачив, вона мало не вмерла від страху. Я воліла сама дати себе викрасти...

- І далі мене обдурювати. На Гороховій горі ти й оком не змигнула, коли я називав тебе Катажиною. Тобі було зручніше бути інкогніто. Ти воліла, щоб я нічого про тебе не знав. Обдурила мене, обдурила Біберштайна, обдурила всіх...

- Обдурювала, бо мусила, - вона закусила губу, опустила очі. - Ти не розумієш цього? Коли вранці я зійшла з Горохової до Франкенштейна, то зустріла купця, вірменина. Він пообіцяв відвезти мене у Штольц. І за самим містом, очам не вірячи, зустрічаю цих двох, Касю Біберштайн і Вольфрама Панневіца-молодшого. Їм не довелося нічого говорити, досить було на них подивитися, щоби знати, що тієї ночі не тільки я зазнала... Гм-м... Що не тільки я мала... Гм-м... Цікаві пригоди. Каська панічно боялася батька, Вольфрам свого - ще більше... А я що мала зробити? Розповісти про чари? Про політ попід хмарами на шабаш чарівниць? Ні, для нас обох було краще прикидатися ідіотками і стверджувати, що ми втекли від викрадачів. Я розраховувала, що від страху перед помстою пана Яна раубрітери втечуть за тридев’ять земель і що правда ніколи вийде на яву. Що ніхто її навіть не буде дошукуватися. Я ж не могла знати, що Кася Біберштайн вагітна...

- І що її ґвалтівником назвуть мене, - закінчив він із гіркотою в голосі. - Ти анітрохи не перейнялася тим фактом, що для мене це означатиме смертний вирок. І ще гіршу, ніж смерть, ганьбу. Заплямовану честь. Ти справжня Юдиф, Ютто. Промовчавши в питанні зґвалтування, ти обійшлася зі мною, як твоя біблійна тезка з Олоферном. Віддала їм мою голову.